Я чую, як поряд зі мною зітхає Ява, і знаю, що він думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусідньому будинку почують, бо вікна розчинені. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хороші, добрі и лагідні. Дядько передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і майстер спорту. А тьотя такі коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…
Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…
РОЗДІЛ XIII
Нічні пригоди. Постріл у печері
Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану вірьовку, прив’язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по вірьовці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.
Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає.
Другий поверх — зовсім невисоко.
А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на вірьовці понакручували, щоб легше.
Всі вікна темні, лише на п’ятому поверсі світяться два, мов очі будинку. Там мелькають постаті і чується музика — мабуть, справляють новосілля (дядько з тіткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок біля Печорського мосту). І від того, що зовсім поряд люди не сплять, а веселяться, нічна наша мандрівка здається мені вже не такою страшною і надзвичайною.
Додає мені духу що й те, що у кишені я міцно стискаю пїстолет — стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми вирішили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскільки ми твердо вирішили бути дуже чесними, ми написали дядькові листа і поклали замість пістолета. Ось цей лист:
«Дорогий дядю Гришо»!
Вибачте і не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Він нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцію. Може, й не вернемось. Тоді шукайте наші тіла у підземеллях лаври. Інакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов’язково повинні повернути одному чоловікові його річ. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодіїв.
Про всяк випадок прощавайте.
Павлуша. Ява. А костюм мій новий перешліть тоді мамі.
Ява.
А мого велосипеда хай оддадуть двоюрідному брату Володі.
Павлуша».
Що не кажіть, а уночі в лавру, до тих могил, до мерців усяких лячно йти. І так не хочеться віддалятися од тих двох вікон освітлених, від музики тієї веселої. Але треба поспішати!
Ми сіли па порожній і якийсь самотній трамвай, що одразу швидко (вдвічі швидше, по-моєму, ніж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилізли на площі Слави — там, де вічний вогонь і могила Невідомого солдата. І пішки пішли до лаври.
Ми зайшли у знайомий Вальчин двір (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собі — десятий сон бачить!).
Пройшли за флігель і стежечкою, що гадючилася серед чіпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Різдва Богородиці. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. І що це за властивість така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створіннями, що ворушаться там, ладні от-от кинутися на вас. Навіть місця, вдень веселі й світлі, здаються вночі страшними й зловісними. А що вже казати про кладовища, церкви, підземелля — куди й удень не дуже весело заходить.
Раптом, наче сповіщаючи комусь про паш прихід, бемкнув з неба дзвін. Раз… Другий… Третій… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темінь. Дзвін глухо забивав у серце крижані цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..
— Го… годинник на лаврі… дванадцяту б’є! — пошепки догадався Ява.
Ми пішли далі. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихіше, майже безгучно — наче хотіли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спині і потилиці було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви і торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зелені очі.
Коли ми вже були майже біля брами, у кущах щось враз зашурхотіло, метнулось, зойкнуло. Ми присіли, зіщулилися, втягнули голови в плечі. І я так сіиснув пістолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механізм у тому стартовому розрахований на спортсменів і такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишені. Пропали б тоді мої хороші шевйотові штани.
Минула хвилина. Ніхто не нападав. «Це, певно, хтось із Будчиних друзів», — вирішили ми, повитягали голови з плечей і розправили плечі.
«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, і сміятися…» Але ноги не послухали мене і по пласких каменях склепистого підворіття «Дзвіниці на Дальніх печерах» пішли знов-таки по-котячому тихо і безгучно. А сміх так глибоко застряв у мене всередині, що я сам навіть його не почув. Зате я почув інше. З-за надгробка на могилі генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос: