Він підняв мокрий, у багнюці пістолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав він, цокаючи зубами, і шморгнув носом.
«Чого ж ти тоді так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…
— Ходімо, ходімо… Ви ж захворієте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тіла, зуб на зуб не попадає.
І ось знову тепле і, здається, таке густе-густе повітря огортає мене з усіх боків.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психічні? Негайно викручуйтесь! Я уже одійшла і одвернулась… Ну!
Ну й уперта вона!
І от ми стоїмо і викручуємось. Всі рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанів і сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо і сопимо. А Валька стоїть віддалік спиною до нас і, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лінуйтесь…
— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко. — подає голос Будка.
І те, що ми всі троє однаково голі, і те, що всі цокочемо зубами і що разом бурчимо на Вальку, — все це об’єднує нас з Будкою. І я не відчуваю чомусь тієї злості і ненависті до нього, що раніше. Хоча це ж він примусив нас пережити цю страшну підземну пригоду. І з годинником ще ж невідомо що…
Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. І навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі.
— Де годинннник? — не стільки спитав, скільки процокотів я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш.. — зацокотів у відповідь Будка, викручуючи сорочку.
— А «ччувак»? Де «чувак»?
— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втік… І взагалі я про «чувака»… все видумав… То Вовка Іванов… Вона його знає…
— Як?! А годинник?
— Та єсть… У нього. Він тоді у тебе з кишені випав, коли Вовка стягав тебе з мене.. Спершу ми хотіли зразу оддать, а тоді я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цікаво… І щоб вас налякати…
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотіли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усім кодлом, тоді б усе було правильно. А прийшов тільки я і Вовка з молодшим братом. Ну і…
— Ти думаєш, так легко віючі вийти з дому! — обізвалася Валька. — Я цілу годину в туалеті просиділа… поки всі про мене забуліи і поснули. А тоді — через чорніш хід. Тобі добре, у тебе дома нікого, мати на нічній зміні… І Вовка з братом на веранді сплять, я знаю… Думаєш, так просто…
— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява і Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дівчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А мені Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тільки із студії від Максима Валер’яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Іду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогодні вночі твоїх дружків у печері давити будем О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… І розказав… Ух, я розізлилася! «Ви всі бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш..» Він мене — за косу… А я його — трах! — по спині…
— Нічого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходімо Вовку шукати, — сказав Будка. — Він зовсім втекти не міг… Він десь тут…
І Будка повів нас крізь кущі, крізь дряпучі будяки і жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотіли… Видумали все — і про «чувака», і про міліцію, і про схованку у печері. А ми повірили! Як дурники! Як маленькі! Таж і сліпому було видно, що те все брехня. Підземелля… Дванадцята година ночі… чорна маска… Навіть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тільки оддасть годинника. Це все тільки через годинник. Якби не годинник або якби то був мій годинник, я б взагалі… Хай тільки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрій…
— А ви молодці! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. І годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути і все. З вами у розвідку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш після цих слів! Медом розлилися у наших серцях ці слова. Похвала, почута від ворога, — найвища похвала. Стривай, а звідки він знає, що то не наш годинник? Та тільки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущів, зовсім близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у відповідь. Зашаруділи гілки, і з кущів вийшов «чувак» Вовка. Він був все ще у масці.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж іще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозі.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.
— На! Дуже він мені треба… — Вовка витяг із кишені годинника…