Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, що вів на Печерськ. І тут, у темному підворітті, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав він тихим конспіративним голосом, озираючись на всі боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажіть, хлопці!
— Гур-гур-гур.. — безладно, але ствердно прогули хлопці.
— Він погодився оддать годинник, — вів далі Будка. — Але… тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Бо вранці він чухне з Києва — його шукає міліція.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованці… у печері… біля лаври. Вдень туди не можна — ганяють.. Отже, домовилися зустрітись опівночі біля церкви Різдва Богородиці або, точніше, біля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи ні? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самі ми, звичайно, не підемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Глядіть не проспіть?
РОЗДІЛ XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)
Вечір Одинадцята година Ми лежимо на широченній, як Хрещатик, тахті біля відчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тіткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобі треба опівночі йти кудись у страшну безвість до могил…
У голову насчирливо лізуть різні темні думки і спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не вмію читати чужих думок на відстані, але навіть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зі мною, я ладен заприсягтися, що він згадує зараз те саме, що й я… Певен на всі сто процентів! Він просто не може зараз згадувати щось інше. То було теж уночі, і теж могили. І так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.
…Це було торік, восени, у вересні, якраз після «робінзонської» історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція, кілька чоловік. Тобто, може, й не зовсім несподівано, бо двох з цієї експедиції ми добре знали. То були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю і яким ми з Явою ото ловили коників. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмішкувато, як майже до всіх городян, що такими непристосованими відчувають себе в селі. Ми посміювались, коли вони над силу підводилися вдосвіта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невміло. кривавлячи руки, чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони такі розумні дядьки і так багато і такого цікавого знають.
І от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопки, ні про яку свою археологію, просто собі відпочивали, а тоді якось після вечірнього перельоту, сидячи при вогнищі за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Варавою та дідом Салимоніом — про наше село Васюківку, про його історію. І вмить забули і про кулешу, і про полювання, і про все па світі…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). А невдовзі приїхала археологічна експедиція.
Виявилося, що край наш дуже історичний і село наше теж страшенно історичне і дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що історичне, якось навіть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюківка наша лежала просто тобі на знаменитому «путі з варяг у греки», за який ми одержували у школі двійки, то вона ще була й на самісінькому перехресті походів славних запорожців.
І під старезним дубом, що ото на околиці Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку хто тільки хочеш: і Володимир Мономах, і цариця Ольга, і Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, — про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п’ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запоріжжя, і якого «вороги боялися більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової»; про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де він просидів у сирій темній холодній ямі аж двадцять п’ять років, але не скорився, не зрікся козаччини і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От які були наші пращури!
Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев’яну люльку, на якій перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка. » — ми трохи не попадали в яму. То було незабуінє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками… Ми дивилися мов зачаровані. З землі з’являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.