— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.
— Про той, що ви витягли в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно
— Не бачив, — зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.
— Не кричіть на мене На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…
«Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!»
— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать…
Він, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Ільфа і Петрова і удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нічого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері… в міліцію підемо… Всюди… Раз ти злодій… крадеш… хай тебе в колонію посадять… Ходімо! — кивнула вона нам
— Ах, яка ти бистра! Злодій. . міліція… колонія… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нічого ти не доведеш… А якби ви не були такі «ушлі», я, може, вам і допоміг би… Бо я, здається, щось знаю…
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайняті… Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Він не з наших… Випадково тоді був.. Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязі сидів… Так що…
— Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке «чувак» і що таке «строк», але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі привет! Але наші хлопці уважають карний кодекс… Сявок-щипачів… ми самі не уважаєм… І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоісь)… І треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навіть шукав… і оце тільки-по був у неї, — він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!).
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю… Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадує брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинник, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер же ми можемо звернутися у міліцію… Отже, певне, Будка не бреше…
На терміновій нараді, яку ми провели тут же у дворі, було вирішено, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами до музкомедії обов’язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максиму Валер’яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися…
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати…
Дядько зустрів нас веселим вигуком:
— Хлопці, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну річ!
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! «Динамо» (Київ) —«Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, — озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Ну да! Аякже! — на« решті вимовив я, отямившись.
— Сектор «А»! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
…І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг все тільки зіпсувати.
Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарешті наважився:
— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед підем…
— А чого не разом? — здивувався дядько.
— Та… нас чекають… — і зашарівся я, у підлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усміхнувся і підморгнув!
— Та-ак… Ясно… А чи не рано ви, хлопці, почали… Га? Ми дипломатично промовчали.
— Що ж… гаразд… Нате квитки… Тільки ж пильнуйте…