Тролейбус уже рушав. Тільки-но ми вскочили, як двері за нами клацнули і тролейбус поїхав. У тролейбусі було повно-повнісінько людей. Ми стояли на нижній приступці, уткнувшись носами у чиїсь брезентові штани. Щоб звільнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, і десь вгорі з гучномовця почулося: «Вулиця Івана Кудрі». Двері розсунулися, і ми вже думали, що зараз випадемо. Але ні, знадвору одразу натиснули, і нас було піднято і впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснуті між людей, ми висіли, не торкаючись ногами підлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пішки ходити, ніж отак їздити’

Весела кондукторка, скоцюрбившись десь під стелею тролейбуса, весь час вигукувала:

— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, зверніть на мене увагу. Юначе у береті, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звільнили б місце для бабусі… Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогодні квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копійки. Будь ласка!

Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були гроші, і ми зовсім не хотіли їхати без квитків. Але для цього нам треба було взяти гроші в зуби ще надворі, бо годі було й думати залізти зараз у кишеню. Куди там! І рукою ворухнути не можна. Вперше в житті ми їхали «зайцями» мимоволі.

Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрій і вони весь час весело перегукувались і з кондукторкою, і між собою. З окремих вигуків, таких як «Накладемо ми сьогодні торпедівцям», «Глядіть, щоб нам не наклали», «А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить», — ми зрозуміли, що більшість пасажирів їхала на футбол. І справді, на передостанній зупинці біля Жовтневої лікарні нас винесли з тролейбуса, і ми опинились у бурхливому потоці людей, який, вируючи, тік до Центрального стадіону.

Несподівано чоловік, що йшов перед нами, метнувся вбік до підворіття, де товкучився тісний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б’ють. Але коли ми й собі пробилися туди, то побачили, що в центрі гурту стоїть баба і торгує насінням. Вона дуже поспішала, сипала неповні склянки і весь час злодійкувато оглядалась. Потім раптом схопила свого кошика і подріботіла вулицею. І весь гурт як бджолиний рій, не розпадаючись, клубком перекотився слідом за нею з підворіття з підворіття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тільки потім уже дядько нам сказав, у чому річ. Виявилося, що без насіння кияни футболу собі не уявляють, хоч у звичайні дні насіння вони майже не лускають зовсім. У день футбольного матчу за дві години болільники вилускують цілі вагони соняхів. І, звичайно, дуже засмічують стадіон. Тому міліція не дозволяє продавати насіння біля стадіону. Але все одно перекупки з усіх київських базарів збираються до стадіону і нелегально у під’їздах і підворіттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад ігор і не пропускають жодної, А деякі баби навіть стали болільницями. Попродавши насінчя, вони йдуть з порожніми кошиками на стадіон і там хрипкими базарними голосами галалакають на футболістів.

Ми пробиралися до музкомедії, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, ніби вже почалося.

Ми думали, що нам доведеться чекати Будку і його братію (ми трохи перестаралися і прийшли на десять хвилин раніше). Але раптом я почув над самісіньким вухом пронизливий свіст і голос Будки:

— Вони вже тут!

Тієї ж миті нас оточив знайомий гурт хлопців. Але тепер на обличчях у них не було ніякої загрози, а тільки цікавість.

— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишені. — Ось вам квитки… Ні, ні, грошей не треба — ми вгощаєм, — і він застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсім і не збиралися давати йому гроші… Очевидно, ці слова були зарані продумані і розраховані, як жест благородства…

— Спасибі, — з підкресленою чемністю сказав я, — але квитки у нас є! — і витяг з кишені квитки. У гурті хтось захихотів Будка знітився.. Але вирішив не здаватись.

— Ану покажи! Мабуть, якісь вхідні… Гм… Сектор «А»! Ну тоді, звичайно… Нам ще краще, ми ці зараз заб’єм у секунду… — і несподівано голосно він вигукнув: — Кому квитки?

Мить — і Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були ті нещасні, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадіону, зустрічали на кожному кроці і які весь час жадібно питали, наче старці:

— Зайвого квиточка немає?

— Немає зайвого?

— У кого зайвий квиток?

Ті, хто мав квитки, гордо і незалежно проходили повз них, штовхаючи і наступаючи їм на ноги.

Через півхвилини ми, нарешті, знову побачили Будку — він був такий скуйовджений, наче його побили.

— Продавати квитки на футбол небезпечніше, ніж кидатися під трамвай, — криво усміхаючись, сказав він і махнув рукою. — Ходім на стадіон! А то ще й на свої місця не втрапимо!

— А коли ж… балакать? — спитав я.

— Потім, потім! Після матчу. Зустрінемось на цьому місці.