Саіб сів у човен і поплив коло берегів моря до своєї столиці. Діждавшись ночі, він пристав човном до берега в садку свого батька і повів Паміру до високої башти, котра стояла на скелі над самісіньким берегом серед високих пальм. Він увів її в маленькі, але гарно і чисто при­брані покої в домку, що стояв спостінь з баштою, і звелів їй там зостатись. Мурат покликав одну служницю, Селиму, звелів їй зостатись з Памірою в башті, служити їй і приносить їсти й пити, усякову їжу й вино. Саіб обіцяв одвідувати Паміру, поки він стане царем та й візьме її за жінку.

Саіб з Муратом тихенько вернулись у свої покої та й полягали спати.

III

Вранці в палаці і в місті пройшла чутка, що царевич вернувся. В палаці все заворушилося. Збудили царицю. Цариця прожогом побігла до сина в кімнату і кинулась і вхопила в обнімок та цілувати. Націлувавшись, вона стала сердитись та докорять синові, що він поїхав в світи, її не спитавшись. Почала вона розпитувати, де він був, що він бачив?.. Син розказав все дочиста про свою мандрівку й пригоди, тільки нічого не сказав, що привіз з собою ту красуню, котра все привиджувалась йому у сні.

— Ото, мамо, наші паші набрехали нам, що в нашому царстві всім добре жити. Я бачив на свої очі свій народ, і мені здалось, що то навіть не люде… а ніби якісь живо­тини або мавпи, щось тільки схожі на людей. Ой мамо, мамо! Як вони живуть! що вони їдять! як вони працю­ють! Нігде правди діти — погано в нас!

Саіб розказав, що заїздив до сусіди еміра Карапета; розказав, як той царьок гордо і непривітно обійшовся з ним. Мати страшенно зобідилась, розгнівалась і пішла та й розказала своїм пашам. Паші розлютувались і обіцяли помститись над Карапетом, як тільки Саіб стане раджею.

Минуло кілька день. Мати примітила, що її син ходить все смутний, все чогось задумується та часто кудись уті­кає з палацу, неначе десь ховається.

— Чого ти, синку, нудишся? Може, ти надивився на всякі дива на світі і тобі в нашому палаці стало невесело? Маєш волю, маєш золото-срібло. Розважай себе усім, чим тільки твоя душа забажає!

Вона покликала молодих синів пашів і веліла їм забав­ляти сина кінським скаковищем. На великий вигон виїха­ли сини пашів на дорогих конях. Вивели й Саібові такого арабського коня, котрому й ціни не можна було скласти. Винесли йому дорогий убір, обсипаний дорогими діяментами. Саіб зирнув на коня і повеселішав. Він не схотів вбиратись в дорогий убір, надів червоний простий жупан і скочив на коня. Кінь став дибки й захріп. Сини пашів стали з ним поруч на конях, і всі вони покатали наввипередки. Саібів кінь розпустив хвоста по вітру, роздув ноздрі, насторочив вуха й покатав, як стріла. Всі зостались по­заду. Саіб почутив у собі живу силу вітру та блискавки, торкнув коня в боки золотими острогами. Кінь катав, не­наче летіла стріла, не черкаючись копитами об землю. Червоний жупан на Саібові миготів, як блискавка. Саіб прикатав до палацу, кинув поводи, сів на східцях і знов задумався. Вже навіть не дивився на ігрище.

— Чогось мій син журиться. Він щось має на серці та не хоче признаться. Треба його забавлять, —сказала ма­ти пашам. І вона звеліла покликати в палац усіх пашів з жінками й дочками. Ще й сонце не зайшло, а палац наче запалав світлом. Велика світлиця ніби палала од світла. Цариця сіла на золотому троні й посадила поруч з собою сина. Гості сіли за довгі столи. Чорні невольники та білі гарні невольниці розносили дорогі страви й усякі наїдки на золотих тарілках та вина в золотих кубках. Після обіду розіслали в залі перські килими. Увійшли невольниці з арфами і заграли чудові пісні до танців. Баядерки ви­сунулись рядком нешвидкою поважною ходою з дверей з другої зали, закутані в легкі прозорі індійські покривала, і почали танець. Саіб схилив голову, подивився, а потім згодом вже й не дивився на той танець.

Після танців знов одчинились двері і увійшла найкра­ща невольниця. Вона сіла серед зали на срібному стільчи­ку, заграла на арфі й заспівала пісню про кохання.

Саме в той час в одчинені вікна з садка полилася піс­ня ще голосніша й краща, ще гарячіша. Чудовий голос лився, ніби з неба, і заглушив пісню гарної невольниці. Голос лунав по садку. Розляглися по залі трелі, ніби со­лов’їні. Здавалось, защебетала дужим голосом якась не­відома пташка.

Саіб підвів голову. В його очах блиснув ніби огонь. Гарячий рум’янець вдарив йому в щоки. Всі в залі схопи­лись з місця. Невольниця замовкла й сама почала слухать той спів. Саіб вибіг з зали у садок. За ним кинулась мати, а слідком за нею рушили довгі рядки пашів та панянок.

За баштою над садком блищала вечірня зірка, велика та ясна. Світ, то червоний, то зеленуватий, миготів, дри­жав, переливався. Зоря сяла, світила на садок, розливала кругом себе далеко світ. І звідтіля лився той дивний голос то тихо-тихо, як шумить потічок, то голосно й весело на ввесь сад, як весняна пісня соловейка.

— Це ти, царевичу, привіз із-за моря якусь райську птицю та й пустив у садок, — обізвався Гарун-паша.