— Я з простого роду і не маю невольників і люблю, щоб і я була і всі кругом мене були вольні, — сміливо ска­зала Паміра.

— Які погані слова! — зашепотіли тихо паші та пашихи.

— Де ж твої, царівно, дорогі убрання та діяменти?. Чи, може, ти гордуєш нами, що не вбралася до нас в до­рожче убрання? — знов ущипнула Паміру раджиха.

— Коли в кого душа вбрана в добро, честь та любов, тому нема на що чепляти на себе півпуда каміння та зо­лота! — сказала Паміра. — В мене простий убір, та й той я ношу поти, поки не зноситься, аби був чистий. Я не роб­лю так, як інші, що раз надіне шовковий убір та й кидає, бо другий раз його надівати йому вже не личить.

Раджиха й пашихи од сорому аж почервоніли і прику­сили язики.

— Чи довго ти, князівно, пробуватимеш у нас в гос­тях? — спитав Гарун-паша.

— Я ладна й сьогодні покинути вас, — сказала Памі­ра, — та моє серце мене не пускає. Тільки моє серце оце моя неволя! бо приборкало мені крила. І я не вольна ле­тіти, куди схочу.

— Чи зугарна ж ти робити яку роботу: золотом ши­ти, шовком ткати, перлами вишивати? — насмішкувато спитала раджиха.

— Я люблю працю, — сказала в одповідь Паміра, — вмію і на сорочку собі напрясти. Та якби й ваші двірські самі пряли собі на сорочки, самі шили собі убрання, то не впали б у гріх. Менше мали б часу на усякі збитки. А то вони живуть чужою працею, а самі тільки байдики б’ють та посиденьки й походеньки справляють…

— Яка нахабність! Які безчесні мислі! — зашепотіли двірські стурбовано. — Вигадала якусь працю! Що вона плете? Зашийте її зараз у мішок та викиньте в море! В мішок її!

— Чом же ти, Чонгарівно, не надіваєш свого дорогого вінка та держиш його в руці? Мабуть, ховаєш на більше свято, — засміялась раджиха.

Паміра встала й наділа на голову вінок з барвінку, ру­ти та павиного пір’я. Зелене листя, павине пір’я затріпо­тіло; з вінка полився дивний брильянтовий світ. Пишна краса Паміри заблищала, як дорогий алмаз. Чорні вели­кі очі засвітились розумом; біле чоло з тонкими бровами засяло. На щоках заграли рожеві рум’янці. Уста зацвіли, мов троянда. Неначе вітром принесений, впав на її плече білий, довгий, прозорий серпанок, обсипаний рожами, й оповив її ніби весняними хмарками і послався кругом неї хвилями. Перед усіма одразу засяла краса небесна, висо­ка. Здавалось, ніби зорі впали з неба на залу й вплелися в Памірин вінок. Світ од вінка лився, дрижав, розійшовся по всій світлиці. Духота в залі щезла. Повіяло прохоло­дою майського ранку. Зверху посипалась дрібна роса, мов бісер. Краплі падали на гостей, на столи, і вкупі з крап­лями посипались дрібнесенькі рожі та фіалки. Горниця сповнилась якимись нетутешніми дивними пахощами, од котрих мліла душа, а серце наливалось коханням, добром та щастям. Десь високо в небі защебетали соловейки.

Всі гості схопились з місця і мовчки з дива дивились на Паміру.

Паміра заспівала торжествену пісню про волю людську, про кривду та правду на світі, потім простягла руку до Саіба, взяла його за руку і попліч з ним вийшла з світ­лиці.

Всі остовпіли… Усі двірські панії й панни помліли. Ста­ра цариця стояла коло трону і тільки дивилась переляка­ними очима на слід Паміри. А через двері та покрівлю дзвеніла з садка Памірина пісня:

Я всім людям даю щастя…

Всій волі бажаю!

IV

Того-таки літа Саіб, вже дорослий, став раджею. Ца­риця та паші почали держати між собою раду.

— А що, мої любі паші! Тепер час нам направити мо­лодого раджу на пряму й добру путь, бо через ту свою селянку він зовсім збився з пантелику, — сказала цари­ця. — Як ти думаєш, мій любий Гаруне-пашо?

— Ти правду кажеш! Треба роздмухати в йому божу іскру, заохотити його до войни, до слави, до славних по-бід. до пишноти та блиску. Задумаймо й почнімо войну. Саіба скривдив арабський емір Карапет. От ми й підкру­тимо під його хитру та мудру штучку.

— Добре радиш, Гаруне! — сказала цариця і покли­кала на раду Саіба.

Вчені браміни поприносили старі пергаментні докумен­ти. Перед Саібом розгорнули цілу ослячу шкуру, схожу на стару ганчірку, поточену міллю та черв’яками.

— Дивись, молодий раджо, які тут давні наші й твої кривди списані! — сказав Гаруя до Саіба. — За п’ятсот год передніше один пра-пра-пращур-щур Карапетів напав на наше царство і одвоював од нас оті землі, поля та сіно­жаті, що стеляться над морем до самісінького порога його палацу. То все було колись твоє!

Саіб почутив кривду в серці, неначе його якась колька шпигнула в серце, і насупився. Він згадав, як його гор­до привітав у себе Карапет.

Другий брамін приніс кільки старих козлиних шкір, списаних неправдами Карапетових предків. Десь в льо­хах познаходили здорові кам’яні плити, де були видовба­ні долотом слова про давні дії царства. Десять невольників принесли ті плити в горниці і поклали перед Саібом.

— Читай, високий раджо! які тут кривди списані! — сказав Гарун-паша. — За тисячу год перед цим один пре­док Карапетів забрав у нас оті скелі, під котрими стоїть його палац, ще й опоганив наше царство: звелів дати як подать стільки ослів, скільки у нашому царстві пашів, а в своєму палаці звелів намалювати себе на троні, а перед собою на колінах усіх взятих в полон наших пашів з ос­лячими та баранячими головами, а самого тодішнього ра­джу, цебто твого пра-пра-пращура-щура з дурною курячою головою. Оповісти Карапетові войну і помстись!