— Я вгадую, яку це пташку привіз ти, сину. Це не зоря, це краса дівоча, — одказала мати.

І справді, одна мати вгадала правду. Саіб зараз побіг в садок. Він попрямував до башти. На скелі стояла Паміра в рутяному вінку і співала пісню до зорі. Вінок трі­потів без вітру, тріпотів сам по собі і з його лився світ на садок, на скелі, на море. Лице в Паміри світилось та­кою красою, очі блищали таким блиском, що Саіб припав до її плеча і не мав сили одійти од неї і вернутись до гостей.

— Зоре моя вечірня! Я, здається, любив тебе ще то­ді, як і на світ не родився. Десь ти з неба впала на зем­лю на моє щастя, — тихо говорив Саіб.

— Чи ти пак знаєш, що та невольниця, котру ти при­ставив служити мені, водила оце мене в палац. Я бачи­ла все. Яка там велика розкіш! Скільки там золота та срібла! Яке дороге убрання на твоїй матері, на жінках та на панянках! Навіщо така розкіш, така пишнота? Скіль­ки-то грошей марнується на ту розкіш!

— Цю розкіш мати дуже любить. Я буду жити прос­тіше, як повінчаюсь з тобою, — промовив тихо царевич.

— Вертайся, царевичу, до гостей! Вертайсь, а то як вони дізнаються, що я тут, то згублять мене з світу.

— Як згублять тебе, то згублять і мене, — сказав Саіб і вернувся до гостей.

Царевич вернувся в палац, поскидав з себе дороге убрання, вбрався в простеньку одежу і вийшов до гостей. Мати глянула на його і почервоніла з дива.

— Нащо ти, сину, вийшов до гостей в такому просто­му убранні? — тихо спитала у його мати.

— На те, мамо, що я не люблю розкошувати та мар­но тратити гроші, — нишком обізвався Саіб, але мати не вірила і сказала: — Я догадуюсь, хто тобі нашептав такі думки. Може, ти скажеш, щоб і я убралась в таке дран­тя, в яке оце ти вбрався? Щось єсть! Щось трапилось!..

Син сидів мовчки. Цариця надулась і насупилася. Гос­ті почали шепотіть одні другим на вухо, переморгувались. Вечір скінчився якось невесело, і гості розійшлись.

Од того часу щовечора і щоранку на горі чути було по всьому величезному садку дивні Памірині пісні. Вона гуляла понад морем і співала та себе розважала.

— Сину! Хто то співає в нашому садку таким дивним голосом? Кого ти привів в наш садок? Чи царівну, чи князівну, чи, може, приманив якусь русалку? — питала цариця в сина.

— Я, мамо, наглядів в одному селі дочку селянина Чонгара та й привіз її в човні. Там, мамо, така красуня, про яку тільки в казках розказують, яка мені часто сни­лась у сні.

— Нащо ж ти її привіз? — питає в його мати.

— Бо я її уподобав, і вона буде моєю жінкою.

— Хто? Ота Чонгарівна? Ні, сину, цього ніколи не буде! Нехай вона буде твоєю невольницею, а женитись тобі треба на царівні!

Цариця покликала Гаруна-пашу та й каже йому:

— Чи ти пак знаєш, кого привіз мій син у мій садок? Якусь мужичку Чонгарівну і хоче її настановить царицею. Ти розумієш, що з того вийде…

— О, розумію! В палаці запахне духом Чонгарів, і тоді одразу нам приборкають крила. Пхе! я не люблю цього духу! — сказав Гарун-паша.

— Пхе! пхе! — пхикнула і собі цариця і налила в хусточку пахощів та й притулила хусточку до носа.

— Коли б пак од того духу можна було оборонитись хусточкою з пахощами… — промовив Гарун-паша, — а то мужва підійме носа, а в наших кишенях буде — свись! От що! Це найстрашніша річ!

— Піймаємо ту птаху в садку та й… —промовила ца­риця і чикнула себе пальцем по шиї.

Стара цариця задумала згубити з світу Паміру. Од­ного ранку вона встала дуже рано, ще вдосвіта, як син ще спав, звеліла кільком пашам та невольникам йти з нею і впіймати ту дівчину, що співала в садку.

Тільки що блиснула зоря на небі, Паміра стала на ви­сокій скелі і залилась піснею…

Стара цариця потюпала доріжкою до тієї скелі, аж засапалась. За нею бігли паші. От-от уже недалечке була та скеля! Голос лунав близько. Але доріжка добігла до печери в скелі. Далі не було навіть стежки. Місце було заросле кущами, високим бадиллям та бур’яном. Вона ступила ногою на траву й замочила золотий черевик. Вона звеліла невольникам вистругать дерен і прочистити заступами доріжку. Невольники кинулись стругати дерен. Цариця сіла на камінь і ледве дихала.

— Я звелю зашити її в мішок та вкинути в море! — сказала цариця з злістю. — Гаруне, піди та принеси мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташку!..

— Ось є мішок і зав’язка! я взяв з собою, бо я знав, чого вам треба, — сказав Гарун-паша.

Він показав прездорового мішка і мотузка.

Невольники простругали доріжку, посипали її піском. Пісок був вогкий, і цариця боялась ступати черевиками на вогкий пісок. Поки побігли за сухим сукном, поки розсте­лили його по доріжці, щоб цариця не застудила ніг, Паміра перейшла на друге місце, в долину, над самий берег моря. Місце було заросле бур’яном. Цариця кинулась просто по росяній траві, заплуталась в лопусі і задрипа­лась трохи не по пояс. Вона добігла до берега в долину, а дівочий голос почувся аж на другій скелі, а потім полився в гущавині лісу. Цариця та паші бігали, бігали, плутались у високій траві, позадрипувались по самий пояс і з тим вернулись в палац. Сонце зійшло. Затихла й піс­ня дівоча.