Пливли день, пливли другий… та все недалечко од бе­регів, бачили вони на березі села, але як вони зроду не бачили сіл, то їм здалося, що то якісь могилки або здо­рові комашині купи.

Ото на третій день припливли вони до скель, розкида­них коло берега. Сонце вже стояло на заході. Вода лисні­ла проти червоного неба. Тихі хвильки плескалися, ніби лащились до мокрого каміння.

Чують вони, якийсь дивний дівчачий голос співає піс­ні. Перша пісня була весела, як сміх. Дрібна луна лилася між скелями, неначе сипались та дзвеніли перли, падаючи на скло. Їм вчувалося, що голос ллється з води, з хвилі. Вони оглядались навкруги й ждали, чи не випливе часом де з моря русява русалка, що співає та регочеться в хви­лях. То знов їм здавалося, що голос ллється з синього неба. На небі плила, ніби лебідь, рожева хмарка, і ніби з неї лився дивний голос, солодкий, як кохання. Коли це одразу несподівано розляглася пісня поважна та сумна. Саібові та Муратові здалось, що вона ллється з остан­нього променя сонця, котре розсипалось над морем на не­бі кругом заходу, ніби горіло й жевріло шпичасте червоно-золоте колесо. Вони повернули човна до берега. Пісня полилася од скелі, котра стояла над берегом. Та жалібна пісня доходила до серця, вимовляла якусь втрату, якийсь смуток та жаль за втеряним щастям.

— Боже, чує моє серце якесь велике нещастя! — про­мовив сливе нишком Саіб. — Десь я чув цей голос, чув колись… давно-давно, неначе у сні!

Мурат повернув човна до скелі і пристав до берега. Саіб вискочив з човна і вглядів на скелі Паміру, облиту вечірнім світом. Він прийшов до неї, подививсь їй в вічі… Його душа одразу неначе заграла, звеселилась, серце ні­би заспівало. Він упізнав ту дівчину, котра йому часто снилась. Йому здалось, що він вже десь бачив ті пишні зоряні очі.

— Чия ти, дівчино? Чи ти князівна, чи царівна? — спитав у неї Саіб.

— Ні, я не царівна і не князівна; я Чонгарева дочка, Паміра. Ось недалечко в садочку і наша хата, — обізвалась Паміра.

— А чи не можна в вас переночувати? — спитав Са­іб. — Ми купецькі сини, їздимо оце по селах та скуповує­мо пашню.

— Прошу до господи! Я спитаюсь в батька.

Ото пішли вони до Чонгаревої хати. Чонгар та Чонгариха саме тоді сідали за стіл вечеряти. Саіб одчинив две­рі в сіни і стукнувся лобом об одвірок. Вія не звик нахиляти голову в дверях. Увійшов він у низеньку хатину і ледве не достав головою до стелі.

Стара Чонгариха поставила на стіл миску вареної кар­топлі та поклала чорний хліб.

Саіб поздоровкався і кинув очима по хатині. Йому зда­лось, що він увійшов у курник або в хлів.

— А де ж ваші світлиці та кімнати? — спитав він у Чонгаря.

— Та тут же наша світлиця й пекарня, бо другої кім­нати у нас нема, — сказав Чонгар. — Просимо подорожніх вечеряти!

Саіб зглянувся з Муратом. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сливе вийшла. Саіб з Муратом сіли за стіл і поглядали на картоплю в глиняній мисці. Саіб узяв скиб­ку чорного, як земля, хліба, вкусив один невеличкий кусень, жував, жував і не міг проковтнуть, а далі виплював під стіл.

— А мені казали люде, що ви їсте щодня баранину на срібних полумисках! — промовив згодом Саіб.

— То, мабуть, вас, молодих, хтось старий дурив, — сміливо обізвалась Паміра.

— Одже ж ти, дівчино, сказала правду… Чи не мож­на зварити нам з десяток яєць та засмажить глечик молока? — спитав Саіб у матері, але стара Чонгариха спус­тила очі додолу і промовила:

— Маємо тільки п’ятеро яєць. Хіба піду та дістану яєць та молока десь на кутку…

Вона обійшла куток і насилу достала десяток яєць. Паміра затопила в печі і зварила яйця.

— А молока немає у вас? —спитав Мурат.

— У нас на все село дві чи три корови, — сказала Паміра.

— А які у вас гроші, чи золоті, чи срібні? — спитав Саіб. — Мені казали люде, що в нас гроші золоті, а у вас срібні.

— Та то якийсь дурисвіт, мабуть, жартував, — промовила Паміра. — Ми і мідних грошей ледве маємо на хліб, а більше того, що ніяких не маємо.

— Мабуть, і справді з нас глузували якісь старі люде, нехтуючи вас, селян, — сказав Саіб. — Ти, дівчино, розум­на, розумніша та краща за дочок пашів!

Паміра зирнула на огнисті Саібові очі й неначе впізнала Саіба після довгої розлуки. Вона одразу його по­кохала, бо не бачила ще такого красеня.

— Ти не купець, ти й не пан. Ти або княжевич, або царевич, — сказала Паміра до Саіба.

— По чім ти, дівчино, мене впізнала? — спитав Саіб.

— По твоїх очах, по твоїх речах, — промовила сміливо Паміра. — Я бачила купців та панів, але ти не такий. Ти, певно, ще не бачив світу, ні людей, бо, мабуть, зріс в зо­лотих палатах, де, мабуть, на тебе і вітер не віяв, і сонце не світило.

Саіб осміхнувся і здивувався, що молода дівчина не­наче по книжці читає його життя.

— Ти, дівчино, і справді вгадала: я царевич, — промо­вив Саіб і ждав, чи не впадуть мертвими од його очей ці прості люде, як за це теревенив йому Гарун-паша. Одна­че вони не померли й стояли мовчки. «Вбрехався Гарун-паша! Казав: як побачать мене мужики, то попадають до­долу мертвими. А вони стоять живісінькі!» — подумав Саіб.