Тим часом Селима, приставлена за служницю до Паміри, з-за кущів бачила, як цариця з пашами шукала Па­міру скрізь по садку. Вона зараз побігла і все розказала Памірі. Паміра покинула покої в башті й перейшла жити в одну печеру в скелі серед страшної гущавини. Вони вдвох попереносили в печеру ліжка, стільці та стіл, об­вішали стіни килимами, заслали землю циновками.

Стара цариця трохи не луснула од злості, а потім її взяла страшна цікавість — побачити ту співучу дівчину, котру привів Саіб. Їй все уявлялось, що син її дурить; він десь викрав якусь царівну або князівну; ото вона сама причепилась причепою до сина.

— Приведи-бо та покажи нам те диво, котре ти при­віз з-за моря, — аж просила вона сина, аж намагалась щодня.

Пашихи та пашівни так само не знали, що й робити од цікавості: і істи перестали, й спати не спали, і не вми­вались, і не чепурились, та все просили царицю, щоб во­на впрохала й вблагала сина привести в палац те диво дивне, що співає в садку.

Саіб довго одмагався, а далі згодився привести Памі­ру в палац.

Одного вечора цариця оповістила про те всім пашихам та їх дочкам. Всі думали, що царевич приведе в палац якусь чужеземську царівну або князівну, повбирались в дороге убрання, поначіплювали на себе золота та дорогих діяментів і прийшли ввечері в палац.

Саме в той час надворі була велика спека. Сонце під­німалось вдень сливе до середини неба й шкварило нещадимо. В палаці була духота, як у лазні. Стара раджиха звеліла усім двірським зібратись не в великій світлиці в палаці, а в другій світлиці в дворі, де не було й стелі. Кругом цієї світлиці, котра була схожа на дворик, стояли з чотирьох боків колони і піддержували спадисту покрів­лю й стелю. З одного боку між вищими колонами під ви­щою стелею стояв трон з кріслом, завішаний зверху аж до стелі червоним оксамитовим балдахіном з золотими то­рочками. Коло дверей на приході з садка був фонтан серед зеленого кружала усяких квіток, обкладеного зелений дерном. Вже смерком цариця звеліла пустить воду в фон­тан. Вода зашипіла, забилась в ключі і бризнула дрібнесеньким дощиком вгору, ніби густою мрякою. В цій ши­рокій чудній горниці стало не так душно. Замість стелі синіло темне небо, а на небі заблищали незабаром ясні здорові зорі, неначе стеля в горниці була з темно-синього сукна, обсипана великими блискучими діяментами. Висо­кі пальми з двох боків тієї горниці неначе заглядали звер­ху в ту горницю своїми кучерявими верхами, дивились на фонтан та на квітки в траві навкруги фонтана та спо­дівались підглядіть якісь тайни, котрі діялись в цих по­таємних палацах індуських раджів, часом і кроваві душогубства й усякові проступства…

Як вже зовсім смерклось, цариця вбралась і ждала з гістьми сина та його потаємно нареченої красуні, їм усім здавалось, що Саіб, блукаючи за морем, викрав якусь за­морську царівну або князівну.

Ото зібрались вони у великій залі. Невольники поста­вили столи з винами та з дорогими стравами й усякими наїдками.

Як тільки смерклось, Саіб узяв за руку Паміру і по­вів до палацу.

На троні в кріслі з слонової кості під червоним бал­дахіном з золотими торочками сиділа раджиха. Кругом неї й попід колонами сиділи пашихи з дочками та паші. Всі не зводили очей з дверей. Коли се невольники раптом одчинили двері, і на поріг ступила Паміра поруч з Саібом, висока на зріст та гарна, з дивними іскряними очима. Вона була убрана в білу довгу сорочку, вишиту чудними взірцями, в червоні черевики й прикрита білим довгим серпанком, а в руці держала зелений вінок-трепіток. Саіб привів її до матері. Раджиха гордовито оглянула Паміру і здивувалась: вона не бачила ще на своєму віку, за все своє живоття такої краси. Всі гості заворушились і за­шепотіли:

— Яка краса! Які лиснючі чорні очі! Які брови! Краса, як у царівни! Але ж убір! Який простий та вбогий! Це, мабуть, не царівна… це, мабуть, якась проста селянка.

«Це таки проста мужичка!» — подумав Гарун-паша.

Саіб сів і посадив коло себе Паміру. Невольники роз­несли кубки з дорогим вином.

Гарун-паша взяв золотий кубок і подав на золотій та­рілці Памірі. Паміра промовила:

— У нас, простих людей, такий звичай: господар час­тує гостя і до гостя перший п’є. Випий, пашо, до мене, а тоді я вип’ю до тебе!

Гарун одразу зблід і спустив очі. Він не випив до Паміри ні крапельки, а мовчки оддав кубок ближчому невольникові. Невольник не втерпів і, одходячи до дверей, сьорбнув трошки вина з кубка і на дверях покотився мертвий. Гарун-паша потаєнці всипав в той кубок отру­ти…

Невольники принесли дорогі страви і поставили на столі перед гістьми. Гарун-паша взяв одну тарілку і по­ставив перед раджихою, а другу поставив перед Памірою. Паміра промовила:

— Я з простої сім’ї, а в нас, простих, така поведенція, що всі їдять з однієї миски!

Вона й не доторкнулась до страви.

Раджиху брала ненависть та злість. Вона почала до­рікати Памірі:

— Мабуть, ти дочка якогось великого раджі, що та­ка горда та пишна; нічого не їси, нічого не п’єш у нас, в наших покоях; де ж твої слуги, невольники та невольниці? Певно, ти навезла їх дуже багато! —промовила раджиха.