— Я не піду по добрій волі з полону, — тихо обізвав­ся Саіб. — Це було б не по-лицарському.

— Одже ж вийди та подивись! Військо стереже тіль­ки намети твоїх пашів. До твого намету ніхто не насмі­литься й приступити. Ти вольний! Батько мій не скрив­дить тебе, не накладе на тебе свої руки. Прощай, прощай! Тікай та пам’ятай про мене! Ти будеш моїм, я буду твоєю…

І Милексита вийшла. Вона ублагала батька випустить Саіба, але за те попросила в батька постановить йому таку умову миру: Карапет мириться з Саібом, не одбере його царства ні клаптика поля і робить честь йому, вели­ку честь: бере його собі за зятя і оддає за нього свою доч­ку. Карапет знав про доччину любов до Саіба й пристав на прохання своєї єдиної коханої дочки.

Незабаром Карапет вступив в Саібів намет і оповістив йому свою волю. Саіб думав, довгенько думав, нічого не придумав та й пристав на вмову помиритись з Карапетом. Карапет ласкаво попрощався з Саібом і випустив його на волю. Він обіцяв незабаром прислати до його своїх по­сланців і з ними свою дочку.

«Невже для мене воля й честь краще од кохання? Що це я вчинив? Я продав своє серце! продав свою любов! Я впав низько, впав на самісіньке дно якоїсь темної ями… Чи видерусь я з неї на ясний світ?» — думав Саіб, вер­таючись у своє царство без війська, без пашів-порадників, продавши своє легковажне серце.

Не басував кінь під Саібом, неначе почував горе сво­го пана, а йшов тихою ступою, спустивши вуха. Море і землю крила вечірня імла. На заході хмарки горіли на ве­чірньому небі, горіли і згасли. Зійшла пишна, як любов, вечірня зоря. Саіб зиркнув на зірку. Зірка ніби сказала йому докір…

Усіх пашів велів Карапет закинуть в залізні клітки і з тріумфом везти через своє царство і через свою столицю. Поперед усіх повезли в клітці Гаруна-пашу, мов ведмедя. Він сидів на помості, понурився, підобгавши ноги, і навіть на людей не дивився од великого сорому. Після того Ка­рапет повипускав пашів з кліток і звелів вивести їх на базар. З перекупок та перепродух поздіймали старі па­тинки, порозтягали пашів серед базару і дали їм по сто поляпасів патинкових. Старі сидухи й перекупки гнали їх кочергами через торжок і вигнали за браму з города. Паші мусили пішки плентатись до границі, заплативши Карапетові великий викуп.

Саіб вернувся в свою столицю з тяжкими думами. Він зараз пішов до печери, де в домку жила Паміра. Паміра придивилась до його, зирнула на його зблідле лице і все вгадала. З її очей закапали сльози.

— Твоє військо побите? — спитала вона в Саіба.

— Побите! і я пристав на безчесний мир з Карапетом. Чом я тебе не послухав, тебе, простої людини, але правди­вої? Тільки од тебе, Паміро, я чув правду. Кругом мене одна неправда та облесливість. Лучче б я був простим чо­ловіком і звікував свій вік у цій печері в садку, тільки вдвох з тобою!..

Саіб довго говорив з Памірою, але не сказав, що обі­цяв Карапетові женитись на його дочці.

Тим часом після війни народ в царстві зубожів: од його позабирали до війни коні, худобу, пашню. Пішов по царстві помірок й пошесті. Обідрані, голодні люде гинули од чуми та од голоду. Народ не витерпів, кинувся в сто­лицю. Великий натовп народу підступив під ворота Саібового житла. Люде просили хліба, домагались свого пра­ва нарівні з пашами…

Саіб та стара раджиха зібрали в свою світлицю усіх пашів на пораду. Двічі на день збиралася рада.

Ввечері Саіб потай од пашів та од матері ходив на нараду до Паміри. Паміра, як селянка, намовляла Саіба, щоб він послухався народу і попроганяв од себе зависних, нечесних та здирливих пашів.

Паші репетували, щоб Саіб вдарив на народ військом і розпудив його. Саіб не знав, що почати і що діять…

Одного дня він вийшов на високу башту і глянув на майдан. Скільки можна було скинути оком, стовпище лю­дей чорніло, неначе пооране поле. Було чути гук, крик, плач смерті та одчаю. В Саіба прокинулось в грудях сер­це. Він вернувся на раду пашів і сказав, що хоче дати права народові, дати хліб, просвіту…

Паші, як люде нестатковиті, звиклі до гойного життя та ще й нездатливі і зажерливі, загомоніли, закричали. Їх великі чорні очі страшно й люто заблищали. Стара раджиха пристала до їх і держала за ними руку. Гарун взяв під руку Саіба й повів його в раджині скарбниці. З ними пішла й мати.

Довгі, здорові скарбниці були повні золота, срібла та дорогих діяментів. На помості валялись здоровецькі купи срібних грошей, здорові шматки литого срібла та щирого золота. На столах стояли повні мішки червінців. В шафах за шибками блищали рядками золоті, дорогі вінці, обси­пані алмазами, рубінами, ізумрудами. На полицях сяли рядки золотих тарілок, полумисків, здорових кубків. Шаблі з ізумрудними рубінами та золотими держалнами висі­ли на стінах. Всі скарбницькі горниці блищали, лисніли, світились без сонця, неначе скрізь були розсипані по скарбах проміння сонця.

— Дивись, сину! Це скарби наших дідів, прадідів. Як поступишся хоч трошки тому чорному народові, то ці всі скарби розтануть, як сніг на сонці, а хоч і не розтануть, то більше їх ми вже не зберемо!..