Після Гоголя великоруська література зразу стала на ґрунті трьох найновіших принципів. По іншій дорозі вона не могла йти, бо Гоголів талант був вже надто дужий, щоб не потягти за собою інших літераторів. Після його появились письменники реально-національні, як Тургенєв, Гончаров, гр[аф] Толстой, Писемський й інші, а за ними виступили і реально-національно-народні, як Некрасов, Островський, два Успенські, Решетніков, Потєхін й інші, хоч і тепер ще ці національно-народні письменники не виявили вповні великоруської народности в своїх творах, а тільки потроху, здебільшого. Ця нова великоруська література тепер панує на Україні; її вчать в українських школах; нею набивають українські бібліотеки, задля неї забороняють друкувати українські книжки і висилають українців то в Сибір, то в Архангельськ. Ця література претендує стати й всеслов’янською…
Подивимось тепер, чи справді вона має силу обміняти себе на українську літературу, і навіть на літератури інших слов’янських народів? Чи справді вона може вдовольнити українців, розвити їх, повести вперед по широкій дорозі поступу лучче, як своя, українська, так що ради неї треба занехаяти розвиття своєї літератури, як поетичної, так і наукової?
Гоголь своїми високими творами ще міг хоч на час піддержати ту гадку, що для Великої Руси і для України може бути одна загальна література. Сюжети його двох перших томів взяті з українського народного та козацького побуту. Його "Вечора на хуторе", "Старосветские помещики", "Иван Иванович и Иван Никифорович", "Тарас Бульба" – по мові – великоруські, по вмістові – українські. Україна читала ті твори, та й … задрімала під Гоголеву ліру. Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула од України чимало української інтеліґентної публіки та письменників-українців, одвернула їх увагу од щиро української національної та народної літератури і ввігнала їм у голову ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя, як на взірець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідом за Гоголем, що Шевченко – то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви – то знов інша річ, і повинна писатись великоруською мовою; що Гоголь, як високий талант, міг тільки знайти для себе широкий простір тільки на Великій Русі… неначе, бач, на Україні не знайшлось би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!.. Але Гоголь ще міг збивати з пантелику українську літературу по тій причині, котру ми показали; після Гоголя великоруська література може служити тільки Великоросії, а не Україні й слов’янщині.
От перед нами твори кращих великоруських письменників, котрі писали про своїх панів, про вищу великоруську верству: Льва Толстого, Тургенєва, Гончарова і інших слабіших письменників реально-національних. Роздивимось, чого вони варті для України.
Граф Лев Толстой, белетрист високого таланту, написав, окрім дрібних, твори дуже здорові: "Война и мир" і "Анна Каренина". "Война и мир" – хроніка-роман, в котрому описується вища аристокрація Москви і Петербурґа за часів царя Олександра I з початку теперішнього віку, і разом з тим описується війна Росії з Наполеоном I. В шести книжках автор описує кільки кіп московських та петербурзьких князів та графів. Тут описується здорова сім’я московського графа Ростова, з його жінкою, синами Николаєм та Петею, з дочками Наташею й іншими, сиротою Сонею, прислугою; при чому описуються приятелі графенка Николая Ростова: офіцер Денісов, якийсь Волохов і інші. Разом з домом Ростових описується дім графів Безухих: П’єр Безухий, негарний з себе, незвичайно багатий, з жінкою Елен, з її полюбовниками – Волоховим, якимсь заграничним принцом, якимсь міністром. Потім описується в селі Лисих Горах дім старого князя Болконського з його дочкою Марією, старою дівкою, з його сином Андреєм Болконським і його жінкою, з прислугою і т. д. В Пертербурзі описується салон аристократки Анни Павловни з її гістьми, князем Іпполітом, Борисом і т. д. Тут же виводяться на сцену тодішні масони, католицькі патери-єзуїти, що обертали вищих аристократів в католицьку віру. І разом з історією тих сімей автор розказує історію війни з Наполеоном, описує битви в Австрії, Прусії, Росії, описує пожежу в Москві, описує Олександра I та Наполеона, їх лагер, Багратіона, Кутузова, Бенінгсена, Ростопчина, велику силу генералів, офіцерів і т. д… Свій твір автор кінчає цілою книжкою якоїсь фільозофії, чудної, яку тільки можна знайти в Росії. Картини твору пересовуються, як декорації на сцені, то в лагер російський, то французький, то в військову раду, то в Тильзіт, то в Москву, то в Петербурґ, то в села…
Другий твір, котрий Толстой недавно скінчив, то "Анна Каренина". В цьому творі автор описує так само графів та князів, але вже новішого часу, так би то за царя Олександра II чи що. В цьому творі Толстой вдруге навіщось описує ті самі типи, що в першому творі, тільки з іншими прізвищами. Так про "Анну Каренину" сказала і великоруська критика. Самий ранній твір Толстого – се його "Детство", "Отрочество" і т. д. – невелика книжка, в котрій дуже добре, хоч трохи розмазано, описується автором мабуть-таки його власні дитячі літа, то дома, то в школі, літа дуже неінтересні, не маючі в собі й кришки ідеї, чогось ориґінального.