— Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх твоїх гостей сiдати в нашiй господi! — просила Ганна Хмельницька.

Молода гетьманша сiла на турецькiй софi на першому мiсцi. Родички посiдали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сiдати. Полковники й сотники посiдали на стiльцях та на довгих ослонах проти гетьманшi. За козацькою старшиною слiдком натовпилось в покої чимало усакого пароду, мiщан та простих козакiв. Домашня прислуга заглядала в дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв нової гетььманшi. I козакам, i мiщанам не сподобався пишний приїзд гетьманшi та її родичок в дорогих блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкiшна обстава приїзду нової гетьманшi була схожа на обставу поїздiв українських католицьких панiв та польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з України.

— 3 молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого лоброго, слiдком за цiєю шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин і польська шляхта, — гомонiли козаки й хлопи, оглядаючи з усіх боків блискучi екiпажi, кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.

Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi і випровадити з свiтлицi зайвий натовп мiщан та козаків.

Як же тобi, панi, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигиринi? — спитала Хмельницька в гетьманщі.

— Після Києва вiн менi здається дуже простим. Менi не сподобалось, що в Чигиринi дуже багато вiйська, дуже багато козаків. На яку улицю не поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь в вiйськовому таборi, — промовила Олеся.

— Бо Чигирин — вiйськове козацьке мiсто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козакiв? — спитала в Олесi Олена Нечаєва.

— Нi, не те, що не люблю… але де багато вiйська, там жити недобре, неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як у Києвi коло святої Софiї, де тепер оселились московськi стрiльцi. Я, бачте, шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, — сказала Олеся.

— Нiчого те, нiчого! — обiзвався гетьман Виговський. — Поживеш в Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як потеплiшає надворi, переїдемо на життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та свiтлий. А там сади, як рай, там пасiки в садках, куди не повернись. Там тобi буде спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.

— От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навiдуватись в Суботiв, — промовила Катерина.

— Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в новому мiсцi, мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на далекiй чужинi, — сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу i за природжену розмовнiсть.

Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька старшина гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було, що гостi були притомленi пiсля далекої дороги. Молода i проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а потiм встала з стiльця, потягла аа руку з собою Маринцю, i вони вдвох пiшли кругом свiтлицi, оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що була порозвiшувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину, почала бiгати i навiть пустувати. Маруся Стеткевичева спробувала спиняти свою дочку, але Христина про неї й вухом не вела i пiдбивала на пустощi й Маринку; здiймала з стiн рушницi та шаблi i подавала Маринцi, котра не знала, що робити з тими рушницями та шаблями, i вертiла їх у руках. Гетьманша насилу впинила Христину i звелiла паннам не зачiпати того, що до їх не належиться. Христина надулась i сiла. Маринка сiла поруч з нею, i вони почали тихо балакати про молодих сотникiв, котрi сидiли проти їх.

Тим часом вiстовець дав знати, що їде посланець од короля — Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i ждав його. Приїхав незабаром i Беньовський з двома панами. Виговський щиро привiтався з ним i запросив до свiтлицi. Незабаром в свiтлицю вступив Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Вiн ввiйшов в свiтлицю тихою, поважною ходою, i Виговський знов привiтався з ним, обнявся навхрест i тричi поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити, що гетьман i пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельствi. Не потаїлось це їх, очевидячки, давнє приятельство i од козацької старшини, i од Олесi.

Виговський взяв за руку Беньовського i повiв до Олесi:

— Моя дорога гетьманшо! Це ясновельможний пан Казимир Беньовський, волинський каштелян i посланець од його милостi найяснiшого короля. Прибувши цим часом до Чигирина, його ясновельможнiсть хоче поздоровити тебе, гетьманшо.