Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху — дрiбок солi.

Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап’яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:

— Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!

Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:

— Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з’явився на шляху за верстов п’ять-шiсть од Чигирина!

— Час менi виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! — промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.

Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла чутка, що молода гетьманша — дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотiй каретi, а за нею їдуть усе князi, шляхтичi та польськi сенатори, котрi знов запанують на Українi за нового гетьмана. Мiж простим народом розповсюдилась чутка, що вкупi з гетьманшею наїдуть польськi пани i привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма знов заведе панщину.

Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, її невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловської. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих сидiли Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi багатенькi шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з Павлиною Рудницькою. I перед поїздом, i позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усiх їхали на возах дворовi слуги гетьманшi: кондитер, пивничий i кравець Василькiвський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрi грошi.

Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв її, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми.

Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала їй хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.

— Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, — тихо промовила Хмельницька до Олесi.

— От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, — тихо обiзвалась Олеся, — в шляхтичiв нема цього звичаю.

— А ми, по нашому старому звичаю, стрiчаємо тебе з хлiбом-сiллю. Пошли тобi. Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з Iваном Остаповичем панували довго, жили в щастi та в добрi i дiждали онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!

— Спасибi! спасибi! — промовила Олеся. Катерина приступила до Олесi, взяла з її рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i поставила блюдо на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась з нею тричi, потiм вони обидвi, в знак обопiльної поваги, як обидвi гетьманшi, поцiлували одна другу в плече. Привiтавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.

— А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, — сказала Ганна.

— Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! — обiзвався насуплений Юрась.

Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.

— Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києвi i таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рiдня, — сказала Олеся, обертаючись до Катерини.

— О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з ким i поговорити, i розважити себе, — обiзвалась весела й говорюча Катерина.

Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок. Ганна привiталась з ними дуже привiтно i щиро.