Гетьманша встала i радо привiталась з Беньовським. Беньовський навистрiчки почав говорити їй красномовну промову. Вiн вславився своїми промовами i в Польщi, i на Українi, задля того король часто вибирав його за посланця на Україну, коли треба було облесливими словами прихилити козацьку старшину до польських iнтересiв i, само по собi, пiддурити її красномовними обiцянками. Беньовський став серед свiтлицi проти гетьманшi, щоб сказати свою привiтальну промову. По стародавньому звичаю ораторiв вiн починав свої промови або од Адама й Ноя, або од самого Бога, що в нашi часи виходить трошки смiшно.
— Найвищий розум, котрого ми нарiкаємо Богом, найвища сутнота, цар над небом i землею, колись сотворив першого чоловiка Адама i першу жiнку Єву, — так почав Беньовський свою промову. — Найвища сутнота увiв першого чоловiка i його супружницю в пишний рай, зумисне для цiєї першої пари засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом тепер в Чигиринi та в Суботовi, як Адам i Єва були в раю. Вiтаю ж вас, ясна панi з великого роду, i бажаю вам щастя-долi в цьому новому раю на пишнiй Українi, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом нiби королеви на Українi по вашому становищу в українському суспiльствi.
Беньовський поцiлував гетьманшу в руку, вона поцiлувала його в плече.
— Прошу ж вас, ясновельможний пане, сiдати. Будьте нашим приємним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигиринi i в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, — сказала гетьманша.
Беньовський сiв проти гетьманшi коло стола.
—Ох, не близький свiт! Я тепер пробуваю в своїй маєтностi на Подiллi, коло Бара, але бiлiєш того, що живу в Варшавi або на Волинi.
— Прибувайте до нас частiше, будете оповiдати менi про Варшаву, про двiр, про двiрськi звичаї, про двiрське життя: буде що менi послухати, бо я, признаюся, дуже цiкава знати; як живуть люди, вищi за нас i просвiтнiшi.
— Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибi!
— Тут, в Чигиринi, в палацi гетьмана Богдана, все дуже по-старосвiтському: на стiнах, за образами, вишиванi рушники, на стелi понамальовуванi янголи та усякi малюнки, неначе в церквi. Це менi не подобається.
— Чому ж? Янголи нiкому не шкодять, — Обiзвалась стара гетьманша Ганна.
— Воно так, але церква церквою, а палац палацом, — сказала Олеся. — От у палацi мого покiйного панотця, i в князя Соломирецького, i в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелi скрiзь понамальовуванi амури та венери, як в Луврi або в Варшавi в палацi короля.
— Нiчого те, ясновельможна гетьманшо, нiчого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавськi майстри понамальовують вам таких амурiв та купiдонiв, що аж гарно буде подивитись: сама любов так i проситиметься в серце з стелi та стiн. А лукавi купiдони будуть з стелi пальчиком кивати на ваших красунь: стережiться, мовляв, красунi, бо мої стрiли не жарти! Ой стережiться! бо й чигиринськi козаки не вiльнi од стрiл Купiдона: побiджують вони й козакiв.
Беньовський обернувся до дам та паннiв i покивав на них пальцем. Дами усмiхнулись.
— Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав’як, — обiзвалась смiлива й проворна Павловська.
Дверi одчинились, i в свiтлицю вступив шляхтич, київський пiдкоморiй Юрiй Немирич з кiлькома провославними дiдичами-панами, котрi, по волi чи по неволi, були прихильнi до козакiв ще за гетьмана Богдана i пiшли навiть в козаки до його на службу, хоч i гнiвались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини. Довiдавшись, що молодої гетьманшi ждуть в Чигиринi, Немирич заздалегiдь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рiвний станом, з розумними очима, поважний на ходi, славний оратор того часу та вчений чоловiк, Юрiй Немирич вступив в свiтлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, i вiн говорив в сеймi та сенатi дуже красномовнi й розумнi промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVII вiку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї бiлiв високий цупкий комiр, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечi козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.
— Моя дорога гетьманшо! Це Юрiй Немирич, дiдич, овруцький староста i київський пiдкоморiй; це мiй дорогий знайомий, — промовив Виговський до своєї жiнки.
Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привiтанням, мiшаючи старосвiтську книжну мову з живою українською мовою. Юрiй Немирич поцiлував Олесю в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i з старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана, в його палацi, помирившись з новим козацьким суспiльським укладом життя на Українi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого.
— Який я радий, що ми тут стрiлися, неначе змовились, — сказав Беньовський до Немирича. — Як ми давно бачились! як давно!
— Нема де правди дiти, таки давненько, — обiзвався Немирич.
— Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опiкуна Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви.