Вона встала i поцiлувала в руку Христофора Стсткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.

— Та пам’ятай, Олесю, що ти шляхтянка! — говорив далi дядько. — Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привiлеї. Не забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до неї з Польщi. I коли я дiстав просвiтнiсть, добувся розумом до вольних просвiтних соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з Європи, але дiстав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить i нiякого свiта не пустить i з Польщi, i з-за границi; тодi темрява вкриє Україну.

— Добре, дядю, добре! — сказала Олеся, але її думки вертiлись не коло просвiтаостi Європи та Польщi, а коло французької карети та уборiв. Вона вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного в’їзду в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi, в жупани, в плахти та в намiтки.

Олеся i Павлина зiбрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києвi, щоб пошити собi нове убрання. Швидко потiм вонл виїхали до Києва.

Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий вчився кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина, i тiтка Якилина понабирали собi дорогої матерiї на сукнi. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тiтку, щоб вона взяла з собою в Чигирин i своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це i почала й їх прибирати та чепурити. Олесинi знайомi та далекi родички, Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли їхати до Чигирина, .скiльки їх не благала Олеся. Тiльки Олесин дядько, князь Соломирецький обiцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої iнтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Українi коло Бара, звiдкiль його вигнали козаки як католика.

Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрiнути її в Чигиринi, як високу особу. З поїздом Олесi виїхала i невiстка її Маруся Стеткевичева, жiнка брата її Юрiя, котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафiй Виговський, що проживав в Києвi, не поїхав з гетьманшею до Чигирина i прибув перегодя, щоб жити при синовi.

В той час в Богдановому домi проживали Богданiв син Юрiй, шiстнадцятилiтнiй хлопець, та третя Богданова жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона вийшла замiж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворi гулянки та п’янство i була доброю, господинею в домi. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палацi двi свiтлицi, а Юрiєвi — одну кiмнатку рядом з свiтлицями старої гетьманшi, щоб вона повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i неслухняним хлопцем.

Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньої священної iсторiї. На поличках блищали рядки дорогого срiбного й золотого посуду: полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях було поновлено, вичищено, вибiлено. Свiтлицi прибирались, як iк Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманшi.

Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрiнути з пошануванням її поїзд. Вiн просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жiнки, Катерину й Олену, щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю.

В самий день приїзду Ганна Хмельницька сидiла в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест вiзантiйської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покiйного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi, нiби завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись.

"Ох Боже наш милостивий та милосердний! — думала Ганна, сидячи коло стола, пiдперши щоку долонею. — Минула моя слава, як красне лiто, i тепер я мушу чинити, що менi загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче вiн оддати своїй жiнцi-шляхтянцi. Як я прибула в Богданiв палац, мене нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями, а тепер я, така сама гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував вiн обiдати вкупi з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдукiв, своїх паннiв, дiстала од гетьмана право видавати гетьманськi унiверсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi посланцi… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".