— I я зарiкаюсь, — сказала Маринка.

— Глядiть лишень та стережiться! Не дурно ж спiвають в пiснi: "Ой дiвчина-горлиця до козака горнеться", — промовив Беньовський i покивав делiкатно пальцем на трьох паннiв. — Ви три грацiї, а декотрi козаки люблять грацiї, хоч вони все в битвах трохи не щодня.

Панни i справдi зорили скоса очками по козаках, котрi сидiли попiд стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли й молодi, й гарнi сотники i простi козаки, сини декотрих поважних старих сотникiв та полковникiв.

— А придивiться й вгадайте, хто з молодих козакiв тут найкращий? — говорила весела Христйна до Маринки та Зiнаїди.

Маринка й Зiнаїда осмiхнулись i мовчали.

— Але жарти жартами, а нам час i честь знати, дати спокiй молодiй гетьманшi i подорожнiм, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане пiдкоморiй? — сказав Беньовський, вставши з мiсця.

— Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, — обiзвався Немирич.

Беньовський, Немирич i вся козацька старшина заворушилась, вставши з мiсця: всi вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усiх до своїх свiтлиць, доки покличуть їх на обiд.

— Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навiдуйтесь до нас! I ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! — запрошувала їх гетьманша.

— Вже чию господу мину, а вашої так не мину! — говорив Беньовський, обернувшись на порозi.

Гостi зостались в свiтлицi i розбалакались. Якилина Павловська сiла поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий i новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигиринi до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, i вона виїде з Чигирина вже замiжньою, а не панною.

Довгенько балакали гостi, ждучи обiду, коли несподiвано в свiтлицю увiйшов Юрась i, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей:

— Що це таке, мамо? що це таке?

— А що ж це таке? Свiтлиця, а в свiтлицi нашi шановнi гостi, — обiзвалась Ганна Хмельницька.

— Я їсти вже хочу! Чом ви й досi не даєте обiдати? Я вже давно їсти хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообiдав, а ви й не думаєте про обiд i гадки не маєте.

— Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi вже час би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд?

Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю.

— Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обiду гетьман та старшина, — сказала Катерина.

Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що можна, бо обiд вже готовий. I Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей i гетьманшу таким смачним обiдом, який їм рiдко траплялось їсти. Молода гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без мiри пити та гуляти. Але нiчого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворi гетьмана гулянку та п’янство.

По обiдi, як козацька старшина, небагато випивши, розiйшлась, Виговський, зовсiм тверезий, пiшов до свого кабiнету [з Беньовським], Юрiєм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома православними шляхтичами, котрi приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали на низьких турецьких софах i почали балакати од щирого серця.

— От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Українi. Що ж тепер далi буде? — спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки.

— Те буде далi, що криється потай од усiх i в вашiй головi. Але я вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не помиляюсь… — обiзвався гетьман i глянув пильно просто в вiчi Немиричевi своїми розумними гострими очима.

— Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досi не послали навiть посланця в Москву, щоб оповiстити царя про своє вибрання, — говорив Немирич.

— Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подобається менi Москва, не подобаються менi московськi непросвiченi, й дуже грубi, й наглi московськi бояри. Не люблю я i тих московських воєвод, що вже засiли з стрiльцями в наших бiльших мiстах, навiть в тих, в котрих по умовi гетьмана Богдана з царем Олексiєм, вони не повиннi бути, як от: в Чернiговi, в Нiжинi, — сказав Виговський.

— Засядуть московськi воєводи i у всiх наших мiстах i заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! — говорив Немирич. — Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя не стерпить нашої республiки на Українi i чи тепер, чи потiм зламає й знесе нашi порядки, нашi привiлеї, наш уклад. Польща i тепер є республiка, i республiка шляхетська: при Польщi i на Українi вдержиться гетьманщина.

— Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй головi, — обiзвався гетьман Виговський, осмiхаючись. — Окрiм того, Москва непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло науки i не поважатиме нашої просвiтностi на Українi.