А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п’ятаком.

Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до шинкарки, заставила за карбованця i одрядила жида, що привiз сина.

Ганна вiтає, приймає сина всiм, що було у неї найдобрiшого, що тiльки знайшлося в убоiй хатинi.

— Як же, сину? — питає мати. — Чи ти вже зостанешся дома, даси менi помiч?

— Hi, матушко, — говорить до неї син, та все по-московськiй, та все звисока. — Я скiнчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловiк. Менi треба йти на службу.

— Куди? в москалi? — питає мати, сама аж перелякалась.

— О нi, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловiк, можу дойти до високих степеней, дослужитись…

— Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?

— Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям…

Писар заїхав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр’ю.

— То ти будеш щасливiшим од свого батька? Слава ж тобi, господи, що ти змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде щасливiший, не буде так поневiрятися, як я отут…

Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi, i дала co6i зарiк найняти акахтист i обмiняти свiчку.

— Я приїхав, матушко, оглядiти своє наслiдство, — почав син. — Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки…

— А чим же я, сину, буду поправляти їx, коли я не маю шматка хлiба в хатi, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?

— А де ж дiлась, мамо, комора? — спитав син.

— Продала.

Син схилив голову i насупив брови.

— _А нащо ж ви, мамо, продали?

— Бо твоїй матерi не було чого їсти: доводилось часто їсти однi cyxapi, та й то, хвалити бога, якби були.

— A xiбa ж таки немає доходу з нашого грунту? — питав син.

— Мiшкiв з чотири картоплi та вiнкiв зо три цибулi, — одказала мати. — Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?

Ганна показала синовi обидвi пучки, синi, покопирсанi неначе ножем, з синiми нiгтями. Син замовк…

— Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.

— А xiбa ж ти, сину, швидко поїдеш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою, хоч надивлюся на тебе…

А син наговорився, тiльки не з матiр’ю, а з Мариною. Прибiгла наче ненароком; на головi нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини, а вона як у вiчi йому не вскочить — дивиться на його. Розчервонiлось лице, розгорiлись очi! Перед нею, неначе з того свiту вернувся, сидiв її милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице бiлiше, губи червонiшi, погляд веселiший, дитячий трохи, осмiх милий, аж по душi гладить, а вся постать якась панська, мiська. Як стане, як повернеться та в боки вiзьметься — як намальований! А як сяде кiнець стола та обiпреться рукою — як та картина! А перейде хату — що той козак; вийде з хати, стане на порозi — неначе жде пiд себе коня бистрого, вороного!.. I чує Марина, що вона оживає, молодiє, одходить, неначе рута-м’ята, припечена палким сонцем, на свiжiй poci вечiрнiй. Знов заворушилось її любляче серце. Син її милого Василя свїм поглядом облив її душу, неначе цiлющою та живущою водою. Двi ночi вона не спала пiсля того! Двi ночi просидiла вона над ставком, пiд зеленими вербами, при ясному мiсяцi, пiд ясними зорями. Веселiше задля неї закувала зозуля, веселiше заблищали зорi на небi, засвiтило ясне соне-чко; веселiше зеленiли вишнi та черешнi. Пiвроку снились їй тi чорнi брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.

Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося їй випроводжати дорогих людей з дому та поливати свiй двiр гiркими слiзьми… I жаль їй було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що вiн говорив з нею, який вiн був. I здалось їй, що син став не такий, який був колись. То не був її дорогий Iвась!

I знов зосталась сиротою, як i була, з горем та нуждою, з слiзьми та працею! Як великого празника, було, жде вона звiстки од свого сина. Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохiд з наслiдства… Вiзьме матiр жаль, вона й пошле останнi грошi.

Довго не було нiякої звiстки од сина. Жде мати не дiждеться, журиться та сподiвається.

Коли одного дня приносять Ганнi письмо од сина. Не йде, бiжить Ганна до священика, щоб прочитав їй письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала, не розбирала, бо писано було не то по-українськiй, а бiльше по-московськiй; звичайно, як пишуть письма москалi.

Син плескав в письмi те саме, що звичайно пишуть додому москалi. Вiн посилав нижайший поклiн i Грицьковi Микитовичу, i тiтцi троюрiднiй, Прiсцi Панасiвнi, i Калениковi Кiндратовичу, а потiм просив у матерi благословенiя, навiки нерушимого. По писаному було видно, що писар недалеко забiжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матiр’ю. Iван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в писульцi от що: "Здєса, в Тулє, я познакомился з адною болно багатой й прекрасной баришньой. Хоча она з мiщанського роду, да євто нiчаво! Я валачуся за нєй, i она пайдьоть за мєня замуж, бо я, значитця, знаю все ахвiцерськiя артiкули i благороднеє обхожденiє понiмаю. Тєлкi мнє надоть убiраца i копувать єй подаркi, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная матушка! Продай же нашу хату i другоє iмєнiє разноє i прiшлi мнє дєньгi, бо я магу вигодно женiца, значiть…"