Про УКРЛІТ.ORG

Дві московки

C. 13
Скачати текст твору: txt (181 КБ) pdf (167 КБ)

Calibri

-A A A+

«Марина таки жде мене, — думала собі Ганна, — вечерю, мабуть, варить», — міркувала вона. Одчинила сінешні двері й здивувалась! В хаті гуде, як в улику бджоли.

«Чи не заблудила я, — подумала Ганна і вийшла надвір, — ні!.. Маринин двір і ворота. Ввійду в хату».

Ввійшла Ганна й стовпом стала. В хаті ясно, як серед дня. Горить каганець і дві свічки, в печі палає полум’я і миготить веселими хвилями по білих стінах. На лавках, на полу, на печі обсіли, як хмара, дівчата та хлопці! Сміх, регіт, жарти та співи! На скрині сидять музики. Серед хати, убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в піч.

— А я тебе, Ганно, жду не діждуся! — гукнула Марина. — Заграйте, музики, дрібно та весело! Заспівайте, дівчата, про талан, про щастя.

— Що се таке, Марино, — одказує Ганна. — Чи весілля справляєш, чи що? Кого ж заміж даєш, кого жениш?

— Женю я свій талан, видаю заміж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!

Музики вчесали метелиці. Марина, як стояла з рогачем в руках, так і повіялась і потягла за собою Ганну. Ганна одіпхнула її й стала оддалеки.

— Як не хочеш, то я й сама! — каже Марина. — Заб’ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або гроші вертайте! — А сама приспівує:

Ой пішла б я на музики,
Як дасть батько п’ятака —
Закрутилася б навіки
Та вдарила тропака!

Туп, туп ніженьками,
Дзень, дзень підківками!
Гоп — чук — га! тропака!
Бо я зроду така!

Ткач Микола кинувсь до Ганни й хотів потягти її в танець.

— Одчепись, поганий! — визвірилась на його Ганна так, що аж в хаті стихло, аж замовкли хлопці та дівчата.

— Останній раз нога моя в твоїй хаті, — промовила Ганна. — Не переступлю я, Марино, твого порога!

Ганна гуркнула дверми, аж вікна задзвеніли. Хлопці реготались, а ткач одчинив двері та й гукнув вслід:

— Тю-тю, дурна — навіжена московка! Чи присвятилася, чи в черниці думаєш йти!

Розійшлись вечорниці. Як метіль, кинулась Марина і поприбирала, й повимітала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стіл скатертею, постелила постіль, в ночови налила митілю, щоб змити голову, бо була субота.

Сидить Марина кінець стола, розчісує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по білій сорочці, по скатерті. Чеше вона косу, а густий волос аж вилискується.

Задумалась Марина; рука з гребінцем заклякла на косі… В ушах гув бубон, скрипіли скрипки, в очах миготіли чорні брови, чорні очі парубочі.

«Короткий той веселий вік дівочий! Я й не нагулялась і не наспівалась! Верніться ж назад, літа мої молоді дівочі!

Коли б я знала, де росте таке зілля, що літа вертає, коли б знала, де живуть такі знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мій вік дівочий, пішла б на кран світу, не спинилася б!»

Засвітила Марина свічку, поставила на столі дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квітками, з стрічками, з вінцями, — ту кибалку, у которій вона стояла під вінцем у церкві.

Перед дзеркальцем наділа вона на голову кибалку. Кінці стрічок червоних, синіх і зелених пірнули в розчесану косу.

Глянула Марина на себе в дзеркало, і сльози покотились з очей. В дзеркалі чорніли блискучі очі, чорні брови, а голова цвіла квітками. Перша маківка на городі не була така гарна, як Марина в квітках та стрічках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрічками й розсипалась по плечах і по грудях. Серце зомліло в Марини.

Марині стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотів, голова морочилась; їй хотілось співати, забавлятись, кудись іти, шукати якогось щастя. Вона чула, що не нагулялась і не натанцювалась. Тихий світ місяця манив її, ніби пісня соловейка.

«Піду ж я в сад та згадаю своє дівування, своє залицяння», — думала Марина.

Надворі втихло й потеплішало; тихий вітер ледве шелестів сухим вишневим листом; місяць повний, але неясний стояв високо. Марина глянула на вишні, що стояли без листу і нагадували їй, що спаде колись і її краса, як вишневий лист.

— Розмай, вітре, мою чорну косу до пояса! Ви, зіроньки, гляньте на мої брівоньки, на мої квітоньки! А ти, місяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекій стороні, згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене.

Світло горить в хаті. Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселі лиця. Коли зразу в думці її з’явилось лице Ганнине, сердите.

«Боже ж мій! що я наробила, — подумала Марина. — Вона сказала, що не переступить більше мого порога. Розгнівала я свою дорогу давню подругу».

Встала Марина, як сиділа, в квітках, стрічках, накинула кожушину і полетіла до Ганни пізньою добою.

— Чи спиш, Ганно, — питала Марина, постукавши в вікно.

— Ні, не сплю; йди в хату, — одказала Ганна. В хаті було світло, бо світив місяць. Ганна глянула и перехрестилась, їй здалось, що то мара.

— Не бійсь, Ганно! Се я дівую при місяцеві та при зорях. Забулась зняти квітки, як згадала, що обідила тебе: так і прилетіла до тебе.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том перший. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1965. ст. 51 - 101.
 
 
вгору