— Візьми, Ганно, — було, каже Марина, — не даю тобі, як старцеві. Повернеться син, заробите — оддасте.
А Ганні й зосталося тільки забрати торби та йти в старці, простягати руку, просити хліба.
— Пішла б я і в старці, — каже, було, Ганна, — та сором руку простягати, бо я не каліка. А люди скажуть: була колись молодою і не заробила нічого на старість, і не придбала. Будуть люди хліб давати й дорікати разом, що я, московка, не дбала, з москалями гуляла, до обіду спала. А чи я ж не робила, а чи ж я не горювала?
Ще й зима не минула, і сніг не розтав, надворі грязюка та холод. Немає в Ганни дрібка солі, нема й хліба. Треба йти на ярмарок, а чоботи зовсім розлізлись. Пішла Ганна боса; ноги розчервонілись, потерпли од холоду, здсревеніли. Сміються люди з Ганни та докладають:
— Навіщо, бабо, так зарані вбралась в червоні чоботи? Ще й до середохрестя далеко, а до великодня й не видко!
Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала.
Марина коло неї і день, і ніч…
Опівночі смутно блищав каганець на столі, на перекинутому горняті в Ганниній хаті. То притухав гніт, і на йому насилу тліла неначе синя огнева горошина, то знов підіймав разом полум’я огневим язиком. Блисне каганець, і кінець стола винирне смутна, задумана Марина. Знов блисне полум’я, знов виступить її широке чоло з чорними бровами, з’явиться тоненький ніс, очі, закриті довгими, густими віями. Потухає вогонь, смутна Марина знов увіходить помаленьку в темряву, зникають очі, зникають щоки; ледве мріє біле чоло та рука з засуканим рукавом десь неначе далеко. А в кутку, на полу, як блисне каганець, виходить, неначе з темної ночі, друга постать, страшна-страшенна! Спалив вогонь її лице, поїв її щоки, очі. Лице зчорніло, неначе землею припало, на губах посіла смага, очі запали десь глибоко, ніс загострився, не добро віщуючи… Лежить Ганна на старій дрантині, прикрита старою драною рядниною, не стогне й насилу дише… Коло неї на лаві череп’яний кухоль з водою — з одними ліками бідному чоловікові…
Марина ждала її смерті, бо на столі напоготові лежало дві воскові свічки.
Невеселу думу думала Марина, дивлячись на ті свічі. Згадала вона свою минувшість і ненароком кинула думкою і на своє будуще. І стало перед думкою Марининою життя не уквітчаним, втішним боком, як колись воно ставало перед нею; обернулось життя до неї другим, темним, неприбраним, буденним боком. І в голові Марининій зароїлись роєм невеселі думки — про лихо, про горе, про нужду та слабість…
«А хто ж мене догляне, — думала Марина, — борони боже якої недуги або бідності. Хто ж постелить мені постіль, обмочить водою мої смажні уста, нагодує хлібом? Хто ж наготує на смерть мені свічку, покличе на сповідь священика?»
Не маком заквітчана, не барвінком повита, не весела, танцюриста, в червоному намисті стала перед нею доля, а побита холодом та голодом, укрита латками, з убогими торбами на плечах, в драній свитині, з плакучими очима — стала перед нею її доля.
Хилиться Маринина голова ще нижче, нижче падають на очі довгі чорні вії, вкриваючи щоки. По білому чолі так і ходять хвилею, так і снують невеселі думки одна одну зганяючи, одна другу доганяючи. А по руці тихо скотилася горошиною на стіл сльоза, покинувши за собою слідком мокру смужку.
Несуть Ганну в домовині з старих дощок у чужій сорочці, що принесли добрі сусіди, в хустці, що вийняла Марина з своєї скрині. За домовиною Марина плаче та побивається йдучи, мов рідну матір ховає. Оплакувала вона і свою подругу, і разом саму себе, свою долю. З Мариною йдуть дві-три сусіди з дітьми, бо вмре багатир, збереться увесь мир, а вмре харпак — тільки піп та дяк. За Ганною навіть піп не йшов: бо поховати бог-мало за що! Тільки один дяк Ничипір виспівував… А надворі блищало ясне, весняне, веселе сонечко, віяв тихий теплий вітрець, пахло весною, молодою, свіжою травою. Над порушеною ріллею мигало невеличке марево, весело щебетав жайворонок. Погукували плугатарі, поганяючи воли в плузі.
Поховали Ганну саме коло її свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила травою та чебрецем. Забули про їх горе швидко навіть близькі сусіди. На могилках пасуться вівці з ягнятами та часом вибрикують малі пастушки, граючи на сопілках. Кругом кладовища — то зеленіє жито, аж очі бере в себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влітку, у жнива, там чути пісню безталанного женця, що заробляє шостий сніп, поливаючи потом та слізьми чужу ниву. І спокійніше й лучче безталанним під землею лежати та землю держати, ніж було жити й горювати на землі…
З того часу не збирались на вечорниці в Марининій хаті. Замовкли там веселі співи дівочі, жарти парубочі; не вигравали там троїсті музики, не цвіли чорнобривцями чорняві хлопці, не сяли зорями молоді дівчата. У хмарні осінні та зимові дні стояли там діди по кутках, дрімав кіт на печі, сумували стіни і плакали вікна, а з ранку до вечора хурчало Маринине веретено. І не раз, було, як гуде холодний вітер, порощить крупами, замітає дорогу снігом і дзвін сумно гуде понад селом, по долині, увечері в суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарі, неначе тінь якогось мерця.