Ганна переслухала все, i як батюшка перестав читати, запитала його:

— Що ж то вiн, батюшко, пише? Чи живий вiн, чи здоровий? Чи став вiн вже паном, чи й досi бiдує? Боже ж мiй! в мене нема й шага. Позичте, батюшко, будьте ласкавi, карбованця на одробiток. Здужатиму — одпряду. Поклонилась Ганна, плачучи, батюшцi трохи не до колiн.

— Вiн, бабо, не об тiм пише, —промовив батюшка, — не об карбованцевi тут мова. Вiн пише, щоб ти продала хату та послала йому грошi, бо вiн хоче братись з якоюсь панною, та нема йому за вiщо одягтись i купувати їй гостинцi.

Такого дива Ганна не зрозумiла зразу i вдруге спитала батюшку; почула вдруге, та й своїм вухам не йме вiри:

— То се син хоче, щоб я продала хату?

— Еге, бабо, —одказав батюшка.

— А може, воно там не так написано? — питала Ганна.

Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася i вгадала, що так воно й є.

— Боже ж мiй милостивий! — заголосила Ганна. — А де ж я, батюшко, дiнуся, як продам хату? В старцi пiду чи пропадатиму попiд тинами на улицях?

— Де хочеш, бабо, — каже батюшка, — ти вже там знаєш.

Стоїть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.

— Iди вже, бабо, собi додому, — каже священик.

Баба стоїть та мовчить, неначе й не чує. Одiбрало їй i вуха, й очi…

— То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старцi пiшла? — промовила вона перегодя.

— Еге, бабо. Тiльки я тобi раджу хати не продавати. Нехай твiй син жениться за свої грошi, а не за материну шкуру, коли вже так припало йому женитись на баришнi.

— Боже ж мiй милий! — заголосила Ганна. — Чи я ж його не любила, не жалувала? Од свого рота одривала шматок хлiба та годувала його; за останнiй шаг купувала йому гостинця. Ночi недосипала, пряла йому на сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останнi грошi слала йому на чужину. А скiльки слiз вилила за ним! А скiльки серце в мене переболiло, як пiшов вiн на чужину! Один тiльки бог вiдає об тiм… Боже мiй милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б менi, батюшко, побачити його хоч перед смертю! Чи не пише вiн, батюшко, чи швидко вiн прибуде додому?

— Нi, бабо, не пише сього, тiльки пише, щоб ти продала хату…

— Продала… — сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило її, як ножем.

Ганна вже була й забула об тiм, що син її виганяє з хати: вже болiла її душа за своїм сином Iвасем!

— Чи далеко та Тула? —питала Ганна. —Якби я змогла, полинула б до його; щоб подивитись на його! Тiльки в мене й роду, що був син. А я одна вiк свiй звiкувала у своїй хатi.

Вийшла й матушка, простенька собi, середнiх лiт, розпитала Ганну й сама заплакала.

Недурно склалася приказка: "Мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi".

Жалується Ганна Маринi на свого сина.

— То матерi його сторч — та в борщ, — каже Марина, — коли вiн таке пише. Не продавай хати, от що!

Зосталась Ганна в хатi, не пiшла в старцi. Та що ж з тiєї хати, коли там господарює лихо та недоля! Стара хата невкрита; стоїть, похилившись набiк, неначе од великого жалю. Двiр зарiс густою зеленою травою; не топче його хазяйська худоба та птиця. Стає оселя пусткою: на виводi гукають сичi вночi. Тiльки садочок розрiсся на волi! Три грушi вигнались повище хати, вкрили небогу широким густим гiллям. Поза хатою засiявся густий вишник. Перед вiкнами розкоренився широкий кущ бузку. Ганна любила сидiти на порозi та поглядати на широкий шлях. Їй здавалось, що тим шляхом колись прийде син до неї, бо тим самим шляхом колись прийшов до господи його батько, прийшла дорога доля Ганнина. Той шлях був дорогий задля неї, неначе на йому вона згубила i знайшла своє щастя… i знов колись знайде!

VII

Не прийшло до Ганни щастя тим великим, битим шляхом, тільки вона вигляділа свої очі, виглядаючи. Небагато й років минуло, а Ганна вже й постарілась, бо в розкоші цвіте чоловік, як квітка, а в нужді в’яне та схне.

Почались холода, а на Ганні кожух — латка на латці. Вітер дме через його, як через решето. На голові у неї не хустка, а шматок безквітньої ганчірки. Через старі шкарбани лізе грязь. Бліда, як смерть, худа, з запалими очима, бродить Ганна по смітниках та збирає гній на топливо. Бодай ворог не діждав грітись таким топливом!

Сидить Ганна день і ніч на днищі, поодкручувала собі пучки, заробляючи черствий шматок хліба, облитий слізьми. І не раз і не два траплялось, що в хаті не було ні дрібка солі, ні сухаря.

— Ой горе моє тяжке, — жалується, було, Ганна Марині. — Прийшла на мене старість та слабість. Насилу ноги мене носять, ледве володаю руками. Робити не здужаю. Отак, як бачиш! В хаті й голод, і холод. Висушили мене сльози, у грудях мене давить, голова морочиться, в очах мені жовто, куди не гляну. Як бачиш, остання на мені сорочка, та й та драна. Коли б уже господь змилувався надо мною, прийняв мене до себе. Чи повіриш? Так мені жити тяжко, так мені важко, що, якби розступилась сира земля, пішла б в землю живою.

Марина не покидала Ганни, помагала в роботі, годувала часом своїм хлібом, одягала своєю одежею, розважала, як могла.