— Насміялася ти з мене, Марино! — каже Ганна. — Завтра свята неділя, я була в церкві, — богу молилася і за себе, й за чоловіка, і за тебе, і за всіх. А ти мене запровадила на вечорниці. Мені казала одна черниця в Лебедині: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, під тим на сім сажнів земля огнем горить. Що ти робиш. Марино? Схаменися! Хіба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодиці гріх вбиратись в дівочий убір? Чи не до перелесника вбралась ти в стрічки та квітки?

— Прости мені, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра неділя. І байдуже…

— Завела мене між парубки, — говорила далі Ганна, — нехай вони дівчатам сняться… Та в тебе ж чоловік є. Що він скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господі! Тебе ж люди осудять!

— Як схотять, — каже Марина. — Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свій вік весело, щоб не марно пройшли літа мої молоді.

— А я й досі стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навів на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.

— Вибачай же мені та не сердься на мене, Ганно. Спасибі тобі. На добраніч.

VI

Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустiє i в коморi, i на дворi. Повiтка похилилась набiк, покрiвля свiтиться, стрiхи обсмиканi, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi!

Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловiк об собi звiстку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рiк, минає й другий — Василь не подає об собi звiстки.

Вже й питала, i перепитувала людей, питала й москалiв, ходила i до священика. Нiхто не знає, не вiдає. I яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна.

Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втiшається не навтiшається своїм Iвасем! Хисткий, як билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Iвась. Вже йому переступає за десять рокiв; i носик виправляється, i брови густiшають, i личко наливається, як яблучко. I не раз, було, Ганна, поклавши його головку собi на колiна, промовляє до його:

— Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови його, i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти; будеш менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, i моя доля згадає про мене, ще раз загляне через порiг в мою хату…

Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що вiн такий малий та догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозi та й загляне в їх хату.

Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе трохи заробляє, i матерi дещо принесе до господи. Стара дякує боговi та латає латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала!

А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Iвася гостинцями та цiлує його бровенята, згадуючи чорнi брови його батька Василя.

Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до неї лихо та бiда! Бо нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно спiвають в пiснi: "Пiшла бiда до пана, iзбулася жупана; пiшла бiда до попа, ноги собi попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п’яна".

Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так i зомлiла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло бiду її серце.

— Добридень тобi, молодице, — казав осавула. — Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський син, значиться, кантонiст…

— Але ж у нас в Момотах нема школи, — одказала вона. — Будьте ласкавi: воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч дає.

— Треба його везти у Київ, — казав осавула, — так i в бумазi написано. Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.

Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько поїхав… Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не одходила од неї, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв її бог знову до розуму.

— Не плач, Ганно, не вбивайся, — втiшала, було, Марина. — Київ не богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Вiн же не те, що москаль.

Тiльки й жила Ганна тiєю думкою, тiєю надiєю, тiльки й ждала вона лiта.

Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Києва.

Ввiйшла в Київ. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв — нiхто i не знає, i не вiдає. А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани, страшно й пiдступити.

Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а далi каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Iде Ганна улицею та розглядає на всi боки. Коли тут назустрiч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як тi журавлi, офiцери по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.