— Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, — рає їй хазяйка в четвер після обіду.

Христя до роботи пристала — як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка — саме мазати.

— Та то велика робота, не розпочинай, — каже їй хазяйка. — Хай уже як звернешся — та тоді.

Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.

Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір — а вже й шпарування висхло; тільки побілити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою — уже й сохне — біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести… Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, — підганяє сама себе Христя.

Коли се — щось заторохтіло коло двору… Тпррру! — привертає до воріт. «Оце так! — думає Христя. — Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!»

Розчиняється хвіртка. Христя — гульк: визирає Здір. У Христі аж серце Затіпалося.

— Дядько Карпо… Здрастуйте!

— Здорова, Христе, —  вітається Карпо, увіходячи у двір. —  А я се під’їхав та боюсь іти, думка: може — собаки.

— Та в нас їх немає, — щебече Христя. — Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують?

— Та ще вибрикують, слава тобі боже!.. Мати кланяється, Одарка…

— А ви ж, дядьку, на базар?

— На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає ніякої чутки про тебе… Одарка утіша, так ніщо не помагає — плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провітрюся і об тобі звістку привезу матері.

— Спасибі вам, — дякує Христя. — А я й сама збираюся у село.

— Як? Чого?

— У гості. Спасибі хазяйці, пускають.

— То от і гаразд: я тебе й підвезу.

А тут і Загнибідиха, зачувши у дворі гомін, виткнулася з хати.

— Хто то? — питає Христі.

— Це наш сусіда, з села.

— От і гаразд: то завтра з ним і поїдеш.

— Оце ж ми й раємося, — каже Карпо.

— То чому ж ти чоловіка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! — жартою виговорює Загнибідиха Христі.

— Спасибі вам, — кланяючись, дякує Карпо. — Я тут не сам, — за ворітьми шкапа.

— Ну, то що! Хіба й у двір не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! — каже Загнибідиха.

Христя рада, а Карпо ще радніший. То йому на базарі стій і не спи цілу ніч; стережи шкапу та добра, що на возі; а то він у хазяйському дворі заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скінчила роботу і кликнула його в кухню. Увійшла до їх і хазяйка. Така обхідчаста, така ввічлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матір; хвалиться не нахвалиться Христею.

— Ти б засвітила та вечеряти гостеві дала, — сказала вона, коли почал’о смеркати, і вийшла в кімнату.

Поти Христя засвітила світло, поти витягла страву з печі, уже Загнибідиха і звернулася, та ще й з непорожніми руками: чарка горілки трусилася і грала проти світла у її руках. Вона піднесла її Карпові. Той, щиро подякувавши, випив і почав вечеряти.

— Добра у тебе, Христе, хазяйка, —  сказав він, коли Загнибідиха вийшла З кухні.

— Все рівно, що мати, — одказала та тихо.

— Значить, тобі добре! За селом байдуже?

— Всього буває. Часом — з квасом, порою — з водою… А у вас же на селі як? — І Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дівчата.

— Горпина скільки раз забігала провідати матір, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця — не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зібралась, так мати спиняє.

— А Ївга? — спитала Христя.

— Ївга заміж збирається.

— За кого? Карпо уміхнувся:

— Та вже ж не за кого — за Тимофія! Там у них чудасія, та й годі. Вона то хоч і зараз, так він, бач, не хоче. Діло дійшло до суду, до позвів… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром і весілля.

— Нуте, а Супруненко удовольнився?

— Удовольнився!.. Все налазить на матір за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано — як оса та ув’яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

— Як саме?

— Колотиться з сином. То він був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це після свят надумав кидати батька, — піду на заробітки… Батько не пускає; так хоч у город піду наймуся, а в одну шкуру — не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звісно, соромно такому багатиреві сина-єдинця у найми пускати, а він рветься. Доходе до лайки й до бійки. Грицько хвалився, — либонь, п’яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

— Хай він піде тричі умиється з своїм Федором, — одказала гордо Христя.