Про УКРЛІТ.ORG

Повія

C. 149
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Дівчинка перша несміло підійшла до Христі і поцілувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так і кинувся, так і вхопився за червону спідницю, піднявши угору одну ніжку, наміряючись, видно, далі подратись.

Христя ухопила його під руки і підняла вище своєї голови. Хлопчик засміявся, виставивши рядки своїх білих зубенят. Очиці його грали, свіже личенько, як ягідка, червоніло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то підніме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж ніженятами сова — таке йому любе те гойдання.

— А що, Петрику, а що! — утішно дивлячись на його, каже Горпина. — Ще тебе ніхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як літа. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! — з-за спини Христі тішиться мати. А Христя аж сама розчервонілася та, знай, гойдає.

— Буде, панночко, буде. А то він вас заморе. Нівроку йому, важкий-таки. Та як візьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попідкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христі.

— Петрусю! ажа-жа! — посварилася пальцем мати. — Тобі тільки дай привід, то й не одчепишся. Годі! Пусти панночку. Просю вас за стіл посідати. Петрусю! Кому кажу, пусти! — крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спідницю руками, дивився чорними оченятами то на матір, то на Христю.

— Ми ось разом підемо, —  сказала Христя, узявши його на руки, і посунулася за стіл.

— У-у, страм овище, отакий бецман на руках гніздиться! — сказала з серцем Горпина.

— Доброго здоров’я! — привітався Кравченко, увіходячи у хату. Горпина і його попросила сідати.

— А що ж се Федора досі немає? — спитала баба, усаджуючись біля Христі, котра чукикала на колінах Петруся.

— Не знаю. Він повинен би і прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.

— А що, і досі не помоглося?

— Дуріє, як і дурів… І сів, і пав у тії чорної маримонди.

— Ти ж казала йому?

— Що ж я йому буду казати? Все рівно не послуха, ще скаже, чого не в своє діло мішаюся. Федір казав.

— Ну?

— Ну, і звісно що. «Ви, — каже, — все так; мене і трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скоріше очі закрив та загарбати його худобу. Не буде, — каже, — сього, чужому віддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої — хай як хотять».

— Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина діти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже він багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю віддав, все рівно сам нікчемний біля неї ходити.

— Так! Землю він віддасть. А мені, каже, з чого жити?

— А грошей стара собака мало наховала? — скрикнула, визвірившись, Оришка.

— Були колись гроші, — спокійно одказала Горпина.

— Та що?

— Та в скриню до Ївги перейшли. Обійшла старого, отак кругом і обплутала. Сміється з його, з молодшими по шинках шляється, а він і не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дівували умісті. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п’яненька була: «Уже, — каже, — до бога тепер лазити, як чорт не поміг». Який, питаю, чорт? «Не знаєш, — каже, — який? То попитай своєї дядини. Думаєш, — каже, — не знаю, яке ви зілля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона і відьма. Я й сама навчу ще, як відьмити». Сказано, п’яна, то таке і верзе.

Баба, слухаючи те, аж позеленіла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

— Про кого се ви річ ведете? — спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

— Та… — махнула Горпина рукою. — Про свекра, чоловіче добрий, коли хоч знати. Замїс’гь того, щоб на старість гріхи одмолювати, він з молодицею зв’язався. Та хоч би путнє що, а то…

— А-а… — заакав Кравченко. — Я знав на своєму віку одного. Так от чудасія була. Йому двадцять літ, а він полюбив п’ятдесятилітню бабу. Та так полюбив, що хоч вішатись. Усі дивуються, здурів парубок, та й годі. А він, не потураючи на те, одно вчащає до старої — і встав, і ліг там. Стало чутно, що будуть вінчаться. У неї, правда, своя хата, худоба і грошей, либонь, було достобіса; а в його тільки й добра, ®о штани на очкурі, та й то драні. Люди кажуть: «Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свій молодий вік запакувати?» Оже він не чує. Збираються до вінця. І день назначили. Тут би до церкви йти, а він назад. «Що я, — каже, — маю. Як був робітником, так і зостануся. Не хочу». Вона і сюди, і туди: «Я тобі, — каже, — все віддам». — «Давай зараз». Пішли до волості, — а він, значить, уже з писарем змовився, — зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звісно, які були, так віддала. Тоді він знову. «Ти, — каже, — подумай, стара. Чи мені, молодому, під пару така баба? Краще будь мені за матір, я тебе до смерті догодую». Вона не хоче, бришкає. «Нічого не дам! — кричить. — Жалітися буду, в тюрму засаджу». — «Коли, — каже, — ще мене в тюрму саджати, —  вон із моєї хати!» І вигнав, у чому була, при тому тільки й зосталася. Жалілася, так ще судді посміялися: «Так, — кажуть, — дурнів і треба вчить». Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жінкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двір завів. А баба десь під тином сконала… Так от молодець, так молодець!

 
 
вгору