— Тату, то коли було, — понурившись, обізвався Федір, а Христя сиділа червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.

— Давно? — гукнув Грицько, підводячись, і, як верста, став серед хати. — Давно, кажеш? А після того? Ми ж насилу тебе з покійною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пішла за тебе, Стали ми жити укупі. То і ти, і невістка тільки й чутно, що славите нас між чужими людьми. Усе одно: «Якби таки батько одділив нас, дав землі, дав хату, ми тоді б знали, для кого робимо-трудимося». Бач, вони, у батька живучи, не собі дбали! Нехай і так. Побалакали ми з старою, чи одділити, то й одділити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевів !х — живіть собі; і поля дав. Що ж мені, дяка за те? Зиоиу чую: «Одділить одділив, та чим наділив? Випхнув з двору, та й усе». А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б біля того клаптя землі робити, що ’ддав, він його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться білих рук каляти. Сам почав до попів лизатись — у протопопи намірявся вилізти, та піймав у дзвонарі. Легкого хліба захотілося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобі не потрібна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобі дав. Чого б, бачпя? Так де тобі! На батька і тучі, і грому! Батько і сякий, і такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так і землю назад одібрав. Усе собі та собі, а нам нічого… Хіба, ти думаєш, воно легко мені було те слухати, що чуже, нерідне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рідний син каже? А бодай уже таких синів ніколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те ніякого не казав. Пройшов рік — вони до мене і в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп’ять стара занедужала, прийшли вони її провідати? Чужі люди неодхідно біля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рідна невістка і не здумала. Як умерла, тоді тільки прийшли, наче чужосторонні які-небудь, геть одсторонь стояли. І нема того, щоб утішити батька у горі, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутові. Де ж, ми великий пан — кадильницю за попом треба нести, а ми — не робітниця, не наймичка, ми — важна птиця — паламарка! У-у! прокляті! прокляті! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю під ніс! — гукнув Грицько і, вхопивши шапку, мерщій напрямився У двері.

У хаті стало так тихо, мов нічого й живого не було. Оришка і Христя сиділи похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманці, Федір блідий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сірими лукавими очима.

— Чудасія, та й годі, — здвигуючи плечима, промовив він. — Нащо його благословення? Коли б добро своє віддав!

— Нащо ти привів його сюди? — скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стіл головою, мов вона хотіла його продавити. — Ще нам мало прийшлося від його витерпіти? І докорів, і догани. Захотів ще, щоб прокляв він нас у нашій хаті!

— Хто ж знав! Хто ж знав? — глухо замовив Федір, тручи руки. — Я я; хотів як краще, а вийшло…

— Не буде між вами ладу. Не буде добра, — схопившися, мовила Оришка. — Прощайте! Поїдемо, — повернулася вона до Кравченка і не пішла — поплигала з хати.

— Поїдьмо, поїдьмо, — хапаючись за шапку, мовив Кравченко. — Бо час І обідати, аж кишки підвело.

Горпина тільки тоді догадалася, про що вона забула.

— Тіточко! тіточко! — заплакана кинулась вона надвір. — Постійте, підождіть, хоч пообідаєте з нами. За цим проклятим клопотом і розуму збудешся!

Федір і Христя зосталися одні в хаті. Поки Христя збиралася собі в дорогу, Федір одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: «Отак у нас завжди! Господи! Господи!..» — і нестямно схопився за голову руками.

У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: «Певно, Федір її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…» І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати.

На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати.

— А ми вертаємося. Просить Горпина обідати, — сказала їй Оришка.

— Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночці. Просила б провідати мужичої страви. Колись забився до нас слідователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багаті, тим і раді… — замовила Горпина перед нею, рвучи слова.

— Та панночка хоч посидять. Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать, —  сказав, сміючись, Кравченко.

— Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду, —  сказала Христя і собі вернулася за другими.

Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку. Христя помітила і підставила губи. Дві давні подруги поцілувалися. «Якби ти знала, кого цілуєш! — подумала Христя. — Чи цілувала б?»

Не менше зрадів і Федір, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, він зразу ожив, заметушився, забігав.