— Хто се така пишна? Не знаєте, моя матінко? — почула вона ззаду себе жіночий голос.

— Не знаю, —  одказав другий.

— А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.

— Бог його знає, що воно. Не вгляділа, де і взялося. Та убор сей як їй личить.

— Се ви про ту? — почувся третій голос.

— Еге ж.

— Бабу Оришку знаєте? Відьму… З нею, кажуть, приїхала.

— То се, може, дочка її?

— Яка там у гаспида дочка?

— А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.

— А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини — вона бабі якоюсь родичкою доводиться.

— Племінниця рідна. Стара з матір’ю Горпини — рідні.

— От би і послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завів херувимську — всі чимдуж замолилися; замолились і жінки, що стояли позаду Христі, і розмова стихла.

Після херувимської народ сунув до притвору підставити голову під перенос.

— Он-он і Горпина пішла, — знову почулося ззаду Христі.

— Вона, вона. Постійте, я піду попитаюся, — і повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула — чорна, висока і товста молодиця у синьому халаті і в жовтогарячому платку пройшла повз неї… «Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофіева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздрості, мабуть, ще б дужче почорніла», — подумала Христя.

Ївга приткнула свою здоровенну голову між двох жінок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга — суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, і Христя запримітила, як її очі стрільнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очі позападали, ніс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.

Перенос скінчився. Піп з чашею пішов ув олтар, за ним із здоровенною свічкою, тільки на другі двері, пройшов паламар. Христі лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом «даря» піднімав, і народ, хрестячись, подався назад.

— Казала, розпитає баби та й скаже, — почувся знову ззаду Христі голос Ївги.

— То-то ж, не пропусти як-небудь її.

— Ні, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.

— А цікава ся Ївга, і — цікава! — почулося через скільки часу.

— Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловік у москалі пішов.

— А їй і горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покійної Хіврі все добро перейшло до неї. Мені дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.

— Дума, може, коли буде їй годити, то після смерті старого і їй шо-небудь перепаде.

— Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.

Розмова стихла. З олтаря доносився голос попів, з криласа глухі заводи дякові. У церкві робилося душніше і душніше. Дим від ладану хмарами носився понад головами, синів у потемнілій оселі, з закапелків доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вірую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христі зовсім стало пусто. Титар ходив коло ставників і тушив недогарки. У церкві потемніло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною — образи так сумно і суворо визирали з іконостасу. Декілька жінок з малими-дітьми ставали кружка коло церковних врат; діти плакали, матері їх гойдали, шикали, Христі ставало не по собі, і вона намірилася, було, вийти. Повернеться — аж у стороні стоять дві жінки, і до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.

— Ну що? — почулося.

— Панночка якась. З Колісником, що купив Кут, з губернії приїхала, — шептала Ївга.

— Пішов Колісник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дівка, що служила у місті, розказувала: різник, та й годі. Жінка його і досі живе у місті. З собою він її не бере. Де ж, вона зовсім проста, а він, бач, пан, — казала друга.

— Як мужиком був та жінка служила, то тоді її і треба було, а як запанував, то й жінки не треба, — увернула третя.

— Нащо йому жінка? Там, у губернії, багато є таких. Либонь, кажуть, він і має… Може, й се така, — догадувалася Ївга.

— О-о! Невже? Старий він.

— Старий! Баба розказуб, що тільки у нього і розмови, що про дівчат. З старих цих все лихо встає!

З гуком і брязком завіса на церковних вратах відкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Злякані діти завели репет на всю церкву. Піп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. «Co страхом божим», — почулося. І жіночки, нахиливши голови, підійшли до попа. Почалося причастя.

Христя одійшла до дверей. Духота і крик дитячий її геть-то діймали. А там, коло дверей, так хороше: вітерок легенький провіває, у двері видно — зеленіє цвинтар, сонечко крізь густу листву лип пробивається і опадає золотими плямами на траву — здається, мов хто розіслав зелений килим з жовтогарячими квітками. А на йому, як черви, народу: бігає дітвора, у холодочку дівчата розсілися, посилаючи бісики очима на прохожих парубків, поважно проходять жінки, чоловіки. Іде між ними тихий гомін; горобці на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву і не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церкві голос попів. Чудно Христі: там, надворі, життя, справжнє життя, аж б’є, аж ріже у вічі, а тут обік з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповідатися перед богом. Вона замислилася, рівняючи одну до другої ці дві постанови людського побиту. Туди, до світу, тягли її молоді літа; там дитячі забави, людський гомін, все те, чим краситься і з чого складається життя, тут — німота темної могили, глухі вичити попові, тремтячий голос дяків, дим і морок — холодом обдавали душу, ніяк не припадали до її серця… І чого воно так: до того тебе тягне, а од сього — і святощі, та одбивае… Видно, трудне те спасіння.