— Батюшка поздоровляють вас з неділею і веліли піднести сю проскуру, — почула Христя коло себе.

Зирк — перед нею стоїть паламар і держе в руках олив’яну тарілочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федір Супруненко! Христя позирнула по церкві — увесь народ витріщився на неї. У неї в очах потемніло, ноги струснулися; не обіпрись вона об одвірки, певно, довелося 6 упасти — так те все несподівано випало. Червона, як сап’янець, краска облила її свіже лине. Вона стояла і не знала, що їй робити. Тоді тільки, коли вдруге переказав Федір наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарілки. Федір пішов, і їй полегшало. «За кого вони приймають мене?» — думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись ні на кого. Ті недовгі хвилини, які зосталися до кінця служби, здавалися їй за вік. Вона ні об чім уже більше не думала, аби скоріше скінчилася служба і щоб їй хоч надвір вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в двері, зовсім її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному місці.

Аж ось заметушились люди, заколихалися і повалили з церкви. Христя мерщій вискочила у бокові двері і пішла до брами, почуваючи, що стоока купа людей більше нікуди і не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крізь землю або покритися чорною хмарою, щоб тільки одвернуть від себе людські очі.

— А я вас давно вже жду, — стріла її коло брами баба Оришка. — Дивилася у церкві — не видно, та стала на сьому місці — уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.

— Ходімо, бабусю, он наша повозка, —  каже Христя, поспішаючи, бо люди знову зступилися біля брами і витріщилися на неї.

— Та постійте, панночко. Я щось маю вам сказати, — зостановила її Оришка.

Христя стала, уставивши очі в Оришку.

— Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас піджидали, а потім вона побігла уперед приготовитися. Може, ваша ласка — зайдете до неї в хату. Вона рада буде, і ви побачите, як на селі люди живуть.

— Добре, добре. Ходімо ж скоріше, — одно приспічуе Христя і пішла вперед, 3а нею Оришка — ковиль, ковиль! — і трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.

— Оці ще мені балахони! Бодай їх! — ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сиділа.

Поки ж ще Оришка злізла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось і Оришка сіла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зітхнула.

VII

— Стій, Василю, стій! — гукнула Оришка, коли вони пробігали улицею.

— А що там, розгубилися? — спитав Кравченко, зупиняючи коня.

— Ні. Приверни лиш он до тії хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племінниця. Заїдемо. Певно, ти нічого не їв, то й підкусиш там. І панночка, спасибі їм, обіцяли зайти.

Христя глянула — на воротах стояла Горпина. «Eгe, —  подумала вона. — Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бісова відьма, хто я, та тільки вдає так…» I Христя прикро подивилася на Оришку.

Кравченко начав привертати до двору.

— У двір, у двір заїздіть, — розчиняючи ворота, каже Горпина. —  Спасибі вам, бабусю, ви і панночку завезли. А я думала, панночка горді, не схотять Зайти у просту хату.

— Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене і світ ув очах піднявся, — одказує Оришка, злізаючи з воза.

Не вспіла Христя собі стрибнути, як Горпина підбігла до неї і цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.

— Здрастуйте… не цілуйте… нащо ви цілуєте? — сором’язливо одказала вона, ховаючи назад руки.

— Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Пріся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: «Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?»

— Отак же! А в мене на сей раз і гостинця ніякого немає, — одказує Оришка, переступаючи поріг.

Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рівно помазана, гладенько вибілена, челюсті у печі і вікна обведені кругом жовтою глиною; стіл у кутку біля божниці покритий білою скатертиною, лави кругом хати вистругані, вишарувані, наче з воску, жовтіють; долівка пісочком присипана. Видно, щиро хазяйські руки ходили коло сього невеличкого гнізда.

— Бабуся! Бабуся приїхали! — радо скрикнула дівчинка літ семи, підбігаючи до баби і даючи їй чолом. За нею п’ятилітній хлопчик качаном прикотився, а далі з полу зсунувся і, перевалюючись з боку на бік, як утка, копотів другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: «Ба! ма!», і всі опали бабу. У хаті піднявся гармидер. Дітвора одно поперед другого поспішало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп’ях, за бабин халат, виставив своє свіже личко та, знай, погукує: «Ба! ма!»

— Діточки ж мої! Голуб’ятка! Не сподівалася ж я до вас завітати сьогодні, то й гостинця не принесла.

— Ось нате вам гостинця! — сказала Христя, подаючи проскуру. Дітвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

— Чому ж ви не берете? — спитала мати. — Бач, панночка якого гостинця привезла! Беріть та дякуйте панночці.