— Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок іде, іч, як роздобріли, — усміхнувся Книш.

— Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Діло не стоїть. Ох! І забув попитатися, — повернувся він до Проценка. — Бачили диво?

— Яке диво? — спитався той, присмоктуючи холодний чай.

— Як яке диво? — скрикнув Колісник. — Арф’янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф’янки — так так! Повногруді — от! Куценькі платтячка — так! ніжки — такі, позатягувані у блакитні чулочки. А личка — одно рожа, друге лілія. Зроду-віку не бачив кращого нічого. А найпаче одна — Наташка. Як там у казках кажуть: на лобі місяць, на потилиці звізда?

— Ну, вже й пішов розписувати! — знову увернув Книш.

— Е, це вже по його часті! — додав і Проценко.

— Не вірите? От побачите. Незабаром почнуть співати. Побачите.

Книш і Проценко почали реготатися, який Колісник охочий до дівчат.

— Було колись — кожна руба становись! А тепер що? Нікчемний став. От так ще побазікати, полюбуватися, а до діла — ні к бісу! — одмагався Колісник, наливаючи знову чарку рому.

У садку тим часом народ зашумів, всі пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: «Зараз будуть співати! Зараз!»

— О-о, ходімо, ходімо! — заметушився Колісник.

— Ну, чого його? — умішався Рубець. — Хай уже ідуть молодші. А нам, старим…

— Хіба і старого кров не гріє? Ходімо. — і, покидавши недопитки, усі кинулись чимдуж до вокзалу. Колісник ішов уперед і тяг за руку Рубця, котрий ніяк не поспішав за швидким і вертлявим своїм земляком. Проценко і Книш чимчикували з боків. Коло вокзалу була така давка і тіснота, що страх; неначе бджоли обліпили невеличкі вічка своїх уликів, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одівшись, цілою купою сунули. Посунулись за другими і наші і зразу метнулися одбирати найвиднішого місця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрій спереду рядком уже стояли арф’янки і прикро позирали то в той, то в другий бік; у деякої непримітна усмішка пробігала на устах, грала на блискучих очах. З усіх сторін тільки й чулося дивування.

— Он, ото Наташка. Середня. Дивіться. Дивіться-бо! — крикнув Колісник, упираючи очі на середню дівчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так ішлося до її білого, як сніг, тіла, вона, наче лілія серед пучка квіток, виділялася серед своїх товаришок.

— У-у-у! — загув Проценко. —  Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! — здивувавшись, каже він Колісникові.

— Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобі місяць, на потилиці зорі! Козир — не дівка!

— Постойте, постойте. Вона нагадує щось мені знайоме, — знову почав Проценко. — Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам’ять. Де я бачив таку?

— Нігде! Нігде в мирі, хіба, може, коли приснилася така! — сказав Колісник.

— І я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, — додав Рубець, упиваючись очима в лице дівці. Та стояла і спокійно переводила свій гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрілась очима з Проценком. Тихе непримітне дивування, схоже на страх, заблищало у її безодніх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась і зразу перевела очі у другу сторону.

— Їй-богу, я десь бачив! — гукнув Проценко.

— Ат, кажете. Нігде не бачили! — одно своє Колісник.

Кругом їх набилося народу — повернутися ніяк, а жара — дихати важко.

— Знаете шо? Ходімо ми попід ту стіну. Там на ослончику постановимося — не так буде жарко і все видно, —  сказав Колісник і напрямився. Другі за ним.

Насилу пробралися і тільки що постановились, як роздався забій на роялю — ознака, що незабаром почнеться пісня. Народ, що досі переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха літала. Серед тії тиші виразно бриніли тонкі голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:

Мы дружно на врагов,

На бой, друзья, спешим…

Ляскучі голоси дівчат зливалися з охрипшими заводами п’янюг, що біля роялю стояли і з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостів тішити п’яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла і скінчилася криками «ура-ура!». Слухачі наділили співачок цілим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками «браво!». У співачок заграли очі, засміялись уста, і, перешіптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкі дзиґлики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд і стих. Вона одним поглядом окинула море голів, що стояли коло неї, і, усміхаючись, почала… «Прачку». Дзвінким голосом вона почала виспівувати про тринадцятилітню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пісень, котру співають повії для п’яних «господ» або ще п’яніших купців, купецьких синків. До співу співуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачі стояли і мліли. Здається, вони поніміли, забули про все на світі, окрім одної нелюдської похоті, котра так грала і світила їх очима і котру так виголошувала співуха. Німий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли співачка почала показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши голову назад і пускаючи бісики очима, вона злегка підняла плахіття свого куцого плаття і, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усіма, як… стирати. Слухачі не видержали, крик нестямний, крик радості до сліз, похоті до забуття, що це діється серед людей, знявся і ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк і стук сотні ніг, плескання в долошки привітали співачку, котра, кланяючись на усі сторони, опустилася на свій дзиглик. Молоді панійки реготались, панночки для виду поопускали очі у землю, а паничі і пани одно гукали: «Біс! біс!» Хтось крикнув: «Букета!» — і цілі пучки квіток полетіли під ноги співачці. Другі, протовпившись, самі підносили до рук. Та, кланяючись, брала і, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: «Шампанського!» Прислужник підніс на підносі вино і подав до рук молодому паничеві, той з компанією поплівся до співачки, і почали випивати за її здоров’я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всіма приязно цокалась.