— Я вина хочу. Вина.

— Та чому ж ти не скажеш?

І він, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибіг.

— Вина! — гукнув Колісник.

— Красного, — шептала вона, стоячи коло його. — Я люблю з чаєм пити. Колісник приказав, додавши:

— Та доброго, старого. І рому доброго.

— Я думала, що ти не даси, одкажеш, — ласкаво промовила вона, коли лакуза побіг.

— Для тебе? — скрикнув Колісник. — Проси, що хоч, що зможу, усього дам.

— Добренький! — шептала вона, пригорнувшися до його.

— Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другі там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахті!

— От люблю парня за звичай! — весело защебетала вона. — Що — гроші? Полова, на котру ми здобуваємо потрібне для нас. Одного тільки на їх не добудеш: чоловіка по душі. Не май сто рублів, а май сто друзів! Так і я. Скільки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тій ткнула. А в себе нічого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.

— Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, — перервав її Колісник, — поздоров, боже, дурнів панів, що вибрали мене у члени, я тепер покійно можу умерти. Хоч, може, і не буду більше членствувати, та сількісь: Веселий Кут у дві тисячі десятин хоч кого заспокоїть навіки. Не буду членствувати — буду хазяінувати.

— Ти купив Веселий Кут?

— Купив.

— Це той, що недалеко від Мар’янівки?

— Той. А ти почім Мар’янівку знаєш?

Вона тільки зітхнула. Лакей приніс вино, ром, поставив і пішов. Наташка начала чай розливати.

— Та почім ти усе знаєш? Хіба з тих країв?

— Багато будеш знати — зостаріешс’я, — одказала вона, підсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.

— Не помолодшаю уже! Ех! Коли б мені літ двадцять назад, —  зітхнувши, сказав він і сьорбнув чаю.

— То що б було?

— Що б? — перевівши дух, одказав Колісник. — Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.

— Горенько тобі! — засміялась вона, сьорбнувши свого чаю.

— Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого підправила.

— Їв мене не краще.

— Що там у тебе? Свинячий напиток.

— А на покуштуй! — і вона ткнула йому ложечку до рота. Він випив, поцмокав.

— А що, добре? — граючи очима, спитала вона.

— Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.

Вона набрала ложечку і, випивши, ухватилася за лице руками.

— Моя матінко! — скрикнула нешвидко. — Огонь огнем!

— Ага, ухопила шилом патоки? — сміється він, помішуючи ложечкою чай. Вона мерщій припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цілюща вода, гасив ту страшенну печію, що піднялася і в роті, і в грудях від однієї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан і вихилила до дна.

— Отак треба пити? — спитала, перекинувши стакан.

— Молодець! — сказав він, дивлячись, як її лице дедалі червоніло, наливалося краскою, білі пухкі щоки мов заревом пожежі зайнялися, очі заграли, засвітили. —  Охулки на руку не даєш!

— Я ще буду пити, — хвастаючи, сказала вона. І знову налила чаю, знову підсипала у його більше, ніж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечці, вона з хвилини на хвилину все більше та більше червоніла, здається, вино, розложившись по жилах, пішло поза тонкою шкурочкою і звідти виглядало таким привітним молодим рум’янцем. У неї не тільки лице, шия, руки горіли — вся вона пашіла, очі так і світили, так і сипали жаром, язик розм’як, ще більше почав повертатись, мов зачіпалися за губи один в один білі зуби.

Він дивився та сміявся, як хміль розбирав її.

— Ану, пройдися по одній дошці, — сказав він.

— Ти думаєш, не пройдуся? Ні? Так ось же тобі! — і, вхопивши свічку, вона поставила її долі. Потім, піднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.

— Дивися ж! — через плече зиркнувши, скрикнула вона. Він побачив її круглі, мов виточені, ноги, її біліші снігу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажевріли хижі огоньки. А вона дрібненько-дрібненько забігала по хаті. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемніло, одні тільки біліли та виблискували її ноги. Він сидів, витріщивши очі, як тоіі пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це підбігла до його і, наче підкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблідло, очі закрились, одні на висках синенькі жили набрякли, билися, кидались. Він силився її підвести, та вона, як чималий шматок землі, була важка.

— А що, лизнула скляного бога? — питався він, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закриті очі. —  Дурочка!

І він бережно підняв її, узяв за стан і поволік на диван. Як вальок глини, упала вона на його, і тільки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зітхання.

Довго мусувався він, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив він біля неї, виніс і подушку з спальні, підсунув під голову і сам сів коло неї. Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття. На білому лобі блищали краплі холодного поту, високі груди ходором ходили, — так ходять вони, коли чоловікові не стає чим дихати: то піднімуться високо угору, постоять, похитаються і з тихим гуркотом опускаються наниз.