— Будьмо! — привітався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горілкою. За ним випив Книш, далі Рубець. Заївши попереду, приложились по другій.

— Ви, здається, сього зілля не вживали? — спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.

— Не вживав, не вживав. Молодий ще тоді був.

— Ви тоді більше по часті жіночій, — зареготався Книш.

— Случалося, та й там несміло. Дурний був! Тепер би от і випрактикувався, так жінка перечить, — признавався Проценко.

— Ай досі ще вас згадують панянки та молоді панійки, — додає Рубець.

— Згадують? — переспросив Проценко. — Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип’ємо.

Тільки що налив чарки, як прислужник приносе і страву. Зліз з печі. вона так приязно пахла, лоскотала в роті, будила ще більший смак.

— А вино? — спитав Проценко.

— Сейчас, —  заметався прислужник.

— А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.

— Слушаюсь, —  і побіг.

— Так вип’ємо за здоров’я тих, кого колись ми любили і хто нас любив! — піднімаючи чарку, мовив Проценко, зітхнувши.

Книш цокнувся. Цокнувся і Рубець. Випили. Після четвертої загоріли навіть очі, і краска виступила і на злінованому Рубцевому обличчі.

— Чого в молоді годи не случається? — склонившись, мовив він. — Я пам’ятаю, як у свою кріпачку, дівчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покійник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.

— А я? я? — гукнув Проценко. — Це ж на ваших очах. Пам’ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потім і женився б. А тепер… де вона? Що вона?

— Отак і пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городі проживала в Довбні. Довбнина ж жінка така повія, як і вона, та ще й заклята. На перших порах ото і приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показніша від жінки, почав був моститься. То Довбниха помітила і прогнала з двору. Потім, кажуть, і в покійника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потім, либонь, копитан жидам її передав, та після того і слух об їй пропав. Так не знать де й ділася. А шкода, добра була робітниця, добра, гріх слова сказати! — пожалів Рубець.

— Да, она была даровитая. Очень даровитая, — подумавши, мовив Проценко. — Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!

— Царство небесне їй! — повідав Рубець. — Отруїлася. І піп пішов у ченці. Вони таки чудні обоє були.

— Взбалмошное существо! — одно мовив Проценко.

— Тоді у городі всі казали, що через вас, — додав Книш.

— Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

І Книш, і Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись і зачухавши потилицю, сказав:

— Уже мені сі баби! Ну, баби… Прислужник приніс чай, вино і ром.

— Ах, это хорошо! — мовив Проценко і присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш і Рубець підлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Він часто схоплювався з місця, зачинав ходити по халабудці, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан — гарячий, знову піде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горілка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервоніло, очі потускніли, він часто скидав своє пенсне, протирав і знову чіпляв на ніс.

— Григорій Петрович! Здрзстуйте! — хтось голосно і жирно привітався до його, коли він знову вийшов був проходитись. — Ви самі? Що ви тут сновигаєте?

— Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

— Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто він? Де він? — замовив той же голос, так знайомий Рубцеві, а проте незвісно чий.

Тільки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозі халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловіка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима і чорними усами. Рубець зразу пізнав Колісника. Той і голос, дзвінкий та гудючий, такий і на зріст високий та бравий. Тільки наряджений інакше. То було у довгій суконній каптанині, а тепер у короткополому сертуку, штани не сині китаєві в чоботях, а рябі якісь на випуск, чобітки невеличкі, скрипучі, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг від дзиґарів теліпається, на руках золоті персні дорогими камінцями грають.

— Антон Петрович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим!—гукав Колісник, прискакуючи до Рубця, і поліз цілуватися.

— Бач, де вони примостилися! Зібрались утрьох земляки собі та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип’ю і я з вами чарочку ромку.

— Костянтин Петрович! А може, чайку? — попитав Проценко.

— Ні. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашій часті. А то і в земстві кажуть, що я мужик. Так уже мужиком і буду. Будьмо здорові. — І він зразу перехилив чарку.

— Ну, як же ви поживаете? — запитав він у Рубця. — Чув, службу перемінили, по земству пішли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопітна тільки служба. Ніколи і на місці не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди місток біжи строїти, туди греблю гатити. Страх діла! І в городі покійно не посидиш. Воно як пани — всюди пани. Он і мої товариші — вибрали собі панське діло — сидять та пишуть, а ти, Колісниче, котися. Куди стріло, туди й бріло! Оце перед собранієм тільки й спочинеш. А там — гайда! З повозки і не злазиш.