Лящання в халабуді стихло; чувся тільки неясний гомін та поодинокі вигуки: «Выпьем! наливай, брат!»

Народ почав розходитись; прислужники, що цілою зграєю кинулися до халабуди, як звідти роздався нестямний вигук, собі почали одходити. Один тільки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди і дивився на п’яне гульбище. Його висока постать зігнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рідкі рудуваті баки, наче гичка, висіли коло запалих щок, по краях вони вже позасівалися сідиною; запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів. Зложивши руки за спину і обпершись на високий і товстий з парусини зонтик, він стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скільки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.

— Федір Гаврилович! — кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивовані очі.

— Здається, не помилився? Імєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? — замовив панок.

— Ваш покорный слуга, — брязнувши шпорою і уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.

— Не пізнаєте?.. Так, так… —  усміхався панок.

— Извините, пожалуста… не узнаю…

— А пам’ятаєте, як ви секретарювали у поліції? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умісті пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже і забули Антона Петровича Рубця?

— Антон Петрович! —гукнув здивований пристав, подаючи обидві руки Рубцеві. — Боже мій! Та й постаріли ж ви, та перемінилися як, нізащо пізнати не можна! — замовив по-своєму Книш.

— Час своє бере! — глухим голосом одказав Рубець. — А от ви помолоділи. Та як вам до ладу оця форма пристала! — хвалив Рубець, обдивляючись Книша.

— Як бачите, перемінив службу… Жінка приказала довго жити.

— Чули, чули… — перебив Рубець.

— Так я махнув на все, та оце як бачите… у часні пішов.

— І про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усіма на виду.

— Та це б ще нічого, та тільки ніколи поспати.

— Так, так. Уп’ять же й оце, — і Рубець хитнув головою на халабуду, де знову піднявся нестямний галас. — Другим гульня, радість… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

— Це наші купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй часті живуть.

— Так, так… Кому гульня, а кому служба!

— Ну, а ви ж як? Все на старому місці? Чого оце і до нас завітали? — запитався Книш.

— Та ви ж чули, що копитан умер? — перепитав Рубець. — Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його місце мене общество і обібрало.

— Так ви вже по земству служите? — здивувався Книш.

— Пенсійну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидіти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак і я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибі добрим людям, не обійшли: вибрали замісто копитана. Помаленьку живем з старою, — глухо повідав Рубець.

— То це ви сюди на вибори приїхали?

— На які там вибори! Непремінного хіба? Господь з ним! Більше ж, мабуть, п’ятсот рублів, ніж двісті сорок?

— То по своїм ділам? — знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернію забрався.

— Та ні! От недогадливі!.. Після виборів земський з’їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.

— Так он як? — здивувався Книш. — Поздоровляю!

— Спасибі! Хоч воно і ні з чим поздоровляти: клопоту та здержків більше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз і на з’їзді побувати… послухати, як розумні люди у губернії балакають… Ми і в себе кожне собраніє чуємо речі… Та то свої, уже знайомі; а тут з усієї губернії… Дива більше… звісно, і гомону буде не мало… Чи буде тільки з того гомону прок? — прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усміхався.

— А оце знявся на ваші губернські дива надивитися, — почав далі Рубець. — Запакував семигривеника… Думка: може, кого стріну з давніх знайомих?.. І гаразд, шо оце вас зуздрів. Скажіть мені: чи не знаете, бува, Григорія Петровича Проценка? Де він і що з ним?.. Молодим ще тоді паничем був… У мене на квартирі стояв.

— Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш.

— Хотілося б мені з ним побачитись.

— Він тут у саду був. Я його бачив… Та от і він, —  указав Книш на високого у бороді пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. —  Григорій Петрович! — гукнув на його Книш.

Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:

— Что нового?

— Пізнаєте земляка? — перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву.

Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крізь пенсне на Рубця. Той собі, усміхаючись, дивився на Проценка.

— Не пізнаєте? — глухо вимовив Рубець. — Давня річ…

— А… Антон Петрович, здається? — спитався Проценко.

— Він і е, — усміхаючись, одказав Рубець.

— Боже ж мій! Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! — і він приязно подав йому руку.