Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собі походжали наїжджі пани невеличкими гуртами, ведучи поміж себе тиху розмову, їм треба багато де про що поміж себе побалакати — діла на з’їзді чимало, а тут, як на те, ше й особливе діло, важне діло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокійно спати, наважується, хоч і не зовсім, одтерти від земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повітових З’їздах гласних з сірого мужиччя більша половина, а по деяких повітах тільки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та учені молоді верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися поміж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повітових управа де за старших колишні голови та писарі засіли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська — і та собі за члена різйика одібрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми — чисте зерно поміж збоїною та метлицею — повинні змішатися з нею і запропасти? Невже ми не виб’ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядків у царстві, що їх наші голови та руки складали і міції& боронили від усякої лихої напасті?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякі вискочки-верховоди? То буде сором дворянській честі! Всесвітній сором впаде і поб’є наші голови!.. Ні, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь світ великий: мерщій до рятунку! до зброї!
Найбільше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч він не крився ні від кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадід Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, — оже тепер він не зміг себе прилучати до того темного та неосвіченого гурту во з козацтва викопала його доля. «Всякому часу довлєєт його злоба», — казав він тим молодим верховодам, що іноді натякали йому про його породу і про те, що йому, «козачому синові», не личйло б зрікатися свого роду. «Я не зрікаюсь його, — вихвалявся він, — я низько уклоняюся перед усім тим, що козацтво доброго зробило, з якою завзятістю свою віру і свій край боронило. Так за ті часи і треба було робити. Тільки як часи: перемінилися, то треба було і самим слідкувати за часом, іти за віком, а не стояти на одному місці Хто не йде вперед, той поступається назад! Наше козацтво так і зробило: одстоюючи тільки свої вольності та права, воно не схотіло йти за віком, одсторонилося того культурного напряму, до якого вела історична доля, і через те зосталося задніх пасти. Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися не буду. Треба уперед йти, а не назад рачкувати!»
І от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довідавшись, що від Земської справи одтираються освічені люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порівняні в виборних правах з крестянами, а прилучені до разночинців, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землі, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарів — одного гласного, — довідавшись про оце все, маршал Лошаков підняв баталію проти такого козачого права. Звон про земські справи нічого про се ясно не каже, а закон про сословні права усім ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякі одбутки, і користуються усім тим, чим користуються і крестяни. От через це і не слід їх прилучати до разночинців, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скільки на кожну волость призначено.
«Оцим рахунком, коли його ствердять у столиці, зразу переполовиниться гласних від мужиків. А як їх зменшиться, то тоді і нашому братові дворянинові, — казав Лошаков, — буде більший простір у земських справах; тоді ми і всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять — то як пить дать! Бо дуже вже оті верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усім за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а більше гомоніти; треба про се підняти питання і на дворянському, і на земському з’їздах. Не вигоре на одному — вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидіти не годиться. Треба пробі гукати на увесь світ, на все царство!»
Усі дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. «Що не кажи, а голова у його на в’язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий — за що не візьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує — дуже безпутний у житті: з жінкою не живе, вона десь по заграницях віється, а він тут. Нема тії вродливої панії або й простої дівки, щоб він не упадав біля неї. Ну, та се вже наш давній гріх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то він за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим міністром. Голова, розумом натоптувана голова!»
Отак розмовляли поміж собою наїжджі пани, гуляючи невеличкими гуртами по місту.
Осінній день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сідало; захід палав, наче пожежею. У тому вечірньому червоному світу красувався город: високі та білі будинки злегка червоніли білими стінами, мов вони були викрашені червоною краскою; залізна їх покрівля палала зеленим вогнем; шибки у вікнах грали, відкидаючи від себе через улиці снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здіймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмірно широким колом розпросторилось над землею. Зате тінь довшала, темнішала; високе дерево наче збігалося докупи, щоб не розгубитися за ніч; довга тінь від його падала через усю улицю, і під нею було якось моторошно. Прохожі мерщій минали ті темні місцини, пробирались на світ, де стояв якийсь глухий гомін… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усі кинулися… Незабаром понад городом понеслися голосні хвилі полкової музики.