— Гетьте, не лізьте! — скрикне Марина. — Он мені всі голову прогризли вами.

— Хто — всі? — допитується Олексій Іванович.

— Хто? Дівчата… батько…

— А тому старому дурневі чого ще забажалося? — суворо спитає Олексій Іванович — і одійде.

На цілий день після того й сварки, й гомону по всьому дому. Ніхто нічим не вгодить Олексію Ивановичеві, — і те не так, і друге навиворот!.. Перешиває Олексій Іванович дівчат — на гречку, як кажуть, переганяє. Піде в садок проходитись, до Федора заверне.

— А ти, куме, що там дочці чорт батька зна що плещеів?

Дивиться Федір сонними очима на пана. «Що ж я плескав їй? Коли?» — думає і не пригадає.

— Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тоді в накладі зостанеться, — сердито скаже й піде.

«Розкуматися! — думає Федір. — Як то розкуматися? Ще такого не видано було на світі… Та хто ж то вигадав таке? Хто довів до пана? Невже вона… гладимаха?..»

І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже де той і хміль дівся! В голові тільки гуде та на серці холоне.

Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту. Сів, почав пити. П’є, п’є — не бере.

— Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість горілки? — промовив Федір і випив усе дощенту.

Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися — ніяк не встане; схилилася голова — голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці, на всі боки хиляється.

— А що, Федоре, панів куме! — ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір. — Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? Еге, щастя, що трясця… Бач, як тебе стрепенуло!.. «Розкумаймося», — каже… Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку… А що — зігнули?.. Виприснув Федір, як клинець з-під обуха… Й тепер виприсне… Ти його туди, а він тобі — відтіля! Що ти йому зробиш? В’юн Федір! — і він на всю хату зарегочеться.

— Бодай уже всі так в’юном звивалися, як звивається Федорове серце! — скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.

Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знемігся й, схилившись на стіл, не заснув.

Цілий тиждень після того отак кружав Федір. Не знав він за той тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутись з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка утекти куди-небудь, забігти безвісті, світ за очі. Все одно, де не пропадати!.. Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка — й та йому ворогом стала… Он щось таке панові наклепала… Уже ж би він не виссав з пальця того, що казав ото… Видно, вона йому  про щось довела… Може, вже й близька стала?.. Пани заздрі на ласощі… Що кума — то дарма!.. Як у серці нема бога, то гріха не страшно… «А що, як то правда?» — думав Федір, і та його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. «Куди ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на той світ; немає іншого захисту, як під землею!» — думав Федір. «Ні, брехня! — втішав він себе, позираючи на пляшку, — є залити-втопити!» І Федір заливав, щоб забити собі памороки.

Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомогла йому їх збутись іншим побитом.

Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла після недугу, вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла проходитись по господі.

— Мамка? А где Пьер? — спитала вона про сина, зустрівши мамку.

— Нянька панича понесла гуляти.

— На двор?.. Как бы не простудила маленького!

— Ні, бариня, по хатах, — відказала мамка. Бариня пішла далі. Пройшла гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очі.

— Кажись, все в порядке, — шепоче вона, простуючи до кабінету.

— Отвори, — стиха наказує Хвеньці.

Хвенька відчинила двері. Бариня ступила на поріг та так опукою й посунулася додолу. Зачепилася вона чи від чого — мов два зняло! — впала додолу…

Олексій Іванович мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, положив на кресло, щось підніс у пляшечці, давав нюхати, натирав виски.

— Вон! Вон! — обмираючи, шепотіла бариня. Потім почалися сльози, посипалися прокльони.

 До тих сліз і прокльонів додав свого репету й Петрусь із кресла, де лежав він, вимахуючи голими червоненькими ніжками.

Прибігла мамка й мерщій винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню й знову вложили в постелю.

Через годину після того Олексій Іванович виїхав з двору шляхом на город, а через другу — серед двору проти вікон барининої спальні вивели Марину в драній рядняній сорочці з зав’язаними на спині рукавами, посадили на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір’ям, а баринині покойові по одній підходили до неї й плювали їй у вічі.