Про УКРЛІТ.ORG

Лихо давнє й сьогочасне

C. 5
Скачати текст твору: txt (176 КБ) pdf (182 КБ)

Calibri

-A A A+

— Та ще ж, куме, й за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, — базіка Федір, вже посоловівши від другої.

— А треба, треба! — одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум. — Я от що тобі, Федоре, скажу, — каже далі Олексій Іванович, — то твоя хата через яр?

— Яка вона моя? — ухмиляючись, пита Федір.

— А чия ж?

— Як чия? Панова!.. Ми панські — і хата панська. Олексій Іванович ще більше здивувався… Сей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє стійло зна, свого не забуває!

— Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська, — одказує Олексій Іванович, — Отже як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш… Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити — недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?

— Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! — кланяючись, дякує Федір. — Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого немає. А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. «О-о, — думаю, — та й похристять же мене з дочкою!..» До самого посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали вина до рук та постановили перед євангеллю — тоді тільки я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: «Та й жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров’я, — жартуючи й шкуру здіймає!»

Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п’яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку втішну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тільки засміявся.

— Отже що я тобі, Федоре, скажу, — почав Олексій Іванович, — щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно — ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, от тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.

Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов — звалився на пана.

— Рученьку!.. Рученьку вашу білу! — скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками. — Барин… кумочку-барин! — і Федір заплакав.

Ще довго п’яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.

— Ну, Федоре, — сказав він, — ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.

— Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора, — згадав Федір про Хіврю, — От би тільки роздягтись треба, у своє одягтися.

 — Навіщо? — пита Олексій Іванович. — Що тепер на тобі та на твоїй дочці — я вам дарую, щоб ви пам’ятали той день, коли в мене кумували.

Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг:

— Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш — на друге й не зостанеться!..

Федір п’яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й кепкували:

— Он як нового кума прибрали, як того снігура!

— Та й кум же набрався — ледве ноги волоче!

— Бо важка, бач, робота була!

— А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?

— А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федорові випало таке щастя. Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тільки й знав, що плескав про нього.

— От ти й знай!.. Отаке! — гомонів сам з ообою. — І наїлися, і напилися, і… діло зробили… Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федір — панів кум, Федір — батько хрещений його синові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти думав як?.. — І Федір, зостановлюючись і коливаючись, тикав поперед себе пальцем, ніби бачив перед собою кого другого, що перечив йому. Потім, похитавшись, знову йшов.

Вийшовши нагору, вже перед хатою, він знову зупинився й Марину зостановив.

— Марино! — повернувсь він до неї. — Ти мені от що скажи: хто я такий?

— Хто ж! Звісно, батько!

— Ні, брешеш! Я кум панський, а ти — кума. Ну, а Хівря що? От що ти мені скажи — Хівря що? Я — кум,  ти — кума, а Хівря— дуля з хвостом!.. От ти й знай, додав Федір, придержуючи Марину за рукав.

— Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо, може, там матері треба в чому допомогти, — сказала Марина, одводячи його руку.

 
 
вгору