— Не хочемо наділів! До слушного часу підождемо!.. А найбільше всіх башкиряни:

— Луснула стара собака, а щеняти не страшно! — гукали вони.

За другими — й одрадяни. Виїздив до них становий, справник; мировий приїздив з опікуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб рослий.

— Хлопці! Раю вам наділи брати, бо вам же гірше буде, — казав він, виступаючи поперед опікуна.

— Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матір наділи за те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведіть лишень сюди Марину, хай подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисці придушила, щоб і світу не паскудив! — одказували паничеві одрадяни.

Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів. А че рез тиждень в Одраду москалі найшли різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а од наділів всетаки одкинулася. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.

— Огороди та хати — хай за нами, а наділів не хоче мо! — в одну шкуру плескали одрадяни.

На тому уперлися — так по них і сталося. Через півроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тільки підписали викуп.

Спершу й на тому затялися:

— Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та прадіди наші на тому пробували — що ж там дарувати й що підписувати? Ми люди темні; може, там такого напингуть, що й знову неволі бути… Не хочемо підписуватись!..

Та свої діди збили:

— Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться! Пишіться, що городи беремо; на наділи тільки не пишіться. Наділи й так не втечуть від нас, — раяли діди.

Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими достався огород і дідові Уласові. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля зимнього колись Уласового становища, отже огород чималий, а найкраще на ньому — хата; нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тільки недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не досталася дідові Уласові.

— Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже хай і він попотовчеться. Він звик на просторі, — казали одрадяни, та не вгадали.

— Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати, — казав дід Улад Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи. — Піду на степи. Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє, — одно плескав усю аиму дід Улас, а на весну зібрався й подавсь кудись із села, кинувши на догляд Марині свою кату з огородом.

— Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене — нікого. Як вернуся та вмру — поховаєш, а не вернуся — живи собі! — додав, прощаючись.

Підписавши вмову з одрадянами, Башкиренко, як тільки заполучив викуп, зразу й майнув за границю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав — приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; папська ж земля зоставалася неорана, невіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур’яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах — чистий пирій посикав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. Й справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.

На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на стерво налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду, — звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще щонебудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав.  — Їдьте, їдьте собі, та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! — проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тільки прийде слушний час, — усе нам верне.

А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна — все, що земля родила й на собі носила, і все те, що людські руки виробляли.

Минув рік-другий — і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею — не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорожчала, а «слушний час» не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.