— Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом! — скаржився Улас.

— Буханця, діду, закортіло? — питались люди. — Атож… Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба — буханця їй подавай! — жартує дід.

А се чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться про харчі на всю зиму, щоб доставили йому не’ на старе становище біля’села, а на літнє — в степ, верстов за двадцять або й того більше.

— Чого ее так у степу заманулося зимувати? — пита прикажчик.

— Повітря там просторіше, для отари здоровіше… Тут, біля села, — ліси та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! — одказує Улас.

— Та з тебе ж, діду, там дудка буде! — регочуть люди.

— А як буде, то хтось заграє! — жартує Улас.

— Ак же ти, діду, будеш сам зимувати?

— Чого сам?

— А з ким же?

— З самицею! — регоче дід.

— Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? — кажуть жінки.

На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро! — одно жартує Улас.

— Гляди, діду, щоб він тобі не проломив його!

— Стара кістка й чортові не подасться!

Регочуть люди з смішних дідових вигадок, і дід регоче та все збирається у степ зимувати. Набрав собі борошна, буряків, капусти, картоплі й подався з села на всю зиму.

На весну він знов перекочував до села, тільки вже не сам, а з помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дівчинкою на руках.

— Що се, діду, за молодиця з тобою?— питають люди.

— А вам що за діло?.. Молодиця, та й годі! — суворо відказує дід.

— От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! — поривалися жартувати жінки.

Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця — його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та чоловік умер, — ото дід і взяв її до себе за помічницю.

II

Вийшла воля — й дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки повела. Скільки-то панів не пережило її — померло! Зате багато кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки повесні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.

Старий Башкир теж не пережив волі — помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день взяла Марина та й переродилася з Пріськи! «Я, — каже, — не Пріська, а Марина! — й одрадяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понікчемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.

Може, то була й брехня, тільки з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш — пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тільки, як вона опам’яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була — не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Се, разказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.

— Хто то? — спитала Марина.

— Заговорила!.. Слава богу, заговорила! — почула вона чийсь голос.

Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Пріську.

Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповістку, йняли тому віри.

— Слава богу, — казали вони, — вже такого далі не буде. Минулися нашим ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в’язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом із людьми та й землю одберуть! — гомоніли люди, важко зітхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси темно-сизі… — Все то наше буде! От тільки треба слушного часу підождати. Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть— і за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров’ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати наділів, не брати! До слушного часу підождемо — все віддадуть, дарма віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!..

По всіх сторонах, з одного краю до другого… заходив кріпацький викрик: «До слушного часу», збентежив кріпацькі надії, заморочив їх задурені голови. Всі в одну шкуру затялися: