— Ну, то йди… йди! І я прийду… Ти думаєш, — може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правді розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хівря — дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти — кума, а Хівря?.. — патякав Федір сам з собою, колихаючись у присінки.

Тільки що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав нестямний крик.

— Ой моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? — голосила Марина над помершою матір’ю.

Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав, отже, встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а над нею, припавши, голосила Марина.

— Умерла? — промовив Федір. — Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не лаялися, — промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її мертві очі, потім положив руку дочці на спину.

— Марино! Годі, не плач… Може, воно й краще, що господь її прийняв… Бо що вона таке була між нами?.. Я — кум, ти — кума, а вона?.. Не плач! — потішав п’яний Федір свою дочку.

Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила…

Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося й нарадуватися тим несподіваним щастям. «Тут би тільки жити та  бога хвалити, а вона візьми та й умри!» — гомоніли люди.

Один тільки вівчар Улас, білий, як молоко, дідуган, що й побілів, пасучи овець, і не знав та й не признавав іншого щастя на світі, як бути біля овець, — один тільки він якось глухо бубонів сам з собою:

— Толкуються! Про що вони толкуються? Про позаторішні вишкварки!.. Тоді скажеш гоц, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федорові гіркими слізьми поливати те кумування. Все бридня на світі, окреме праведного бога та вівці смиренної… Та хоч нікому лиха не заподіє — смирна! А то все бридня на світі та омана!..

Одначе люди не звертали уваги на ті Уласові речі.

— Старий став — з ума вижив… Що не кажи, як не верти, а все-таки Федір — кум панів! — плескали вони.

Через тиждень, як поховав Федір з Мариною Хіврю, їх перевели у двір. Марину — прямо в горниці до сина Петра пристановили, а Федорові, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хаті перебути.

Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою. Все йому в, чого душа забажає: чи їсти — то й їсти, чи пити — то й пити, чи нарядиться в що — й нарядів усяких ’Федорові нашили. Не знає Федір, де те все береться, нема йому ні про що турботи, не знає він ніякого клопоту — все те неначе з неба падає.

— Ану, Федоре, панів куме! Час тобі вставати — робота важка тебе жде… Треба надумати, де-то його цілісінький день діти, — насміхається Федір, продираючи очі, як уже сонце геть-геть підіб’ється.

Кепкує Федір з свого несподіваного щастя й радіє йому. А проте сам не знає, чого частіш та частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хатині, його Хівря — така клопотлива та неспокійна. «Добра була вона жінка!» — дума він, і туга, тихо підкравшись, щипає його за серце, в душі жаль  прокидається: чого Хівря так швидко вмерла? «От би коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є… Не привів  же господь!» — дума Федір, а жаль розростається в його душі дужче, копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.

— Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає… пропала сім’я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! — трохи не з плачем скаржиться Федір.

Поки ще він жив у дворі, у прикажчиковій хаті, то було йому з ким погомоніти, словом перекинутись, і туга його не так доймала. А як перейшов він у садок, у свою хату, як зостався сам собі, без роботи, без клопотів, — тоді туга, мов гадюка, вп’ялася в його серце, немилосердно ссала, кусала. Важкі думки окривали його голову, не давали ніччю спати. Він не знав тоді, що йому робити, де себе подіти.

Частіше та частіше він почав завертати до підвального. Посиде, погомонить і півкварти додому принесе. А горілка в підвалі смаковита та добра!

— Ану, пораднице! — промовляє Федір до пляшки, — Заговори мою тугу! — і витягне зразу до половини.

Загорить, запече коло серця, розіллється по тілу якась тепла радість; голова піде кругом, якісь легкі думки її вкриють.

— А все-таки панів кум — от що! — усміхається сам до себе Федір, лягаючи спати.

Роздобрів від того життя Федір, потовщав. Був колись сухий та замлілий, а тепер?.. «Шия в нього — хоч обіддя гни, пика — як не лусне, очі жиром запливають, сам у шкуру не втовпиться!» — кажуть про нього дворові.

Добре Федорові та ще й як!.. А Марині? Та й Марині в горницях не лихо. Ходить Марина в тонкому біллі, носить Марина дорогі та пишні убори, їсть Марина  смачну та еиту страву, п’є солодкі чаї. Роздобріла Марина, вибілилася, мов та панянка… Сонячна пригара зійшла з її обличчя — біле воно в неї та рум’яне, мов те яблучко наливчате, й тіло — недавно ще шорстке та жилаве, пом’якшало, налилося; руки і ноги, мов ті кругляки виточені, кругом  груди — в обійма не вгорнеш, а стан круглий — рукою не обхопиш… Як іде Марина, то й земля під нею угинається!