Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі, — і жаль пройняв люб’яче дівоцьке серце.
— Чіпко! любий мій! — каже вона. — Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. Та, підійшовши до його, любо заглядала в вічі.
— Побачу, Галю… Може, покину… Подивлюся… може… не можна буде…
— Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками… — нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, не стямившись, Чіпка, пригортаючи Галю.
— Ну, а тепер — к бісу, на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матір’ю буде!
Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.
— Іди, йди! іди, йди!
Та, вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпку взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити — треба йти!
Провела його Галя за хвіртку; зачинилась і защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо-помалу, ледве посилає ногу за ногою… У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто у жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі, — од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається… «А як же з ними розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?» Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце заниє… Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги, — і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, та самі вони лізли, як мара, у його голову… Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги… Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю… Вітер тяг легенький з полудня… Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову… Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба впряма все-таки не кидала серця… І Чіпка затяг:
Зелений байраче, на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?
Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно у ній було тугу невимовну, плач гіркий-задавлений, далі голос вже дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю…
Тільки мені й пари — що очиці карі…
лунала пісня; а поле мов ще дужче почорніло, аж насупилось…
XXV
КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ,
ДІВКА — НЕ БЕЗ ДОЛІ
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству — не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула у жар страву, принялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, — не йде Чіпка.
— Що це він там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи — немає. Материне серце стала розбирати досада.
— Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері… Хоч би був у хату наплював, сказав — чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч… Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється…
З досади висунула вона галушки з печі, усипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку, укусила раз, удруге — та й удавилася… Сьорбнула ложку щерби — та й загадалася… Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигала, заволоклася зверху сірою плівкою… Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску —
та й полізла на піч спати… Думки про сина обступили її й не підпускали сну…
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру.
Там, на пивниці у жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
— Тимофію! Тимофію! — гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік. — Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився, перекидав його, підводив… Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
— Якого ти чортового батька? — гухнув він, та, не глядя на Чіпку, знову повадився опукою на солому.
— Тимофію! — гукає Чіпка, стоячи над ним.
— Чого?