— Ні, Галю… Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво — не тільки налаяв… Та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона.

— Така… — жартував Чіпка.

— Яка — така?

Чіпка кинувся її обнімати…

— Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш… — і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім — обідали. По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

— Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. То, бувало, хоч удень дома; а тепер — понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима… Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..

— Не візьме його, мамо, біс! — весело одмовля Чіпка.

— Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що у таку негоду гибіє надворі…

— Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, заживете тоді, як у бога за дверима.

— Тоді-то те й буде! — страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.

«Що це він мені усе плеще: жінку та й жінку? І вчора — жінку, і сьогодні — жінку… Може, й справді надумався…» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову:

— Невістку, кажеш, візьмеш, сину… тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере…

— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чіпка.

— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.

— Наймичка.

— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?

— Грапиню, мамо, — усміхаючись, каже Чіпка.

— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати…

— Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.

— Та що це ти — смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..

— Знайшов,

— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува. Шрамченкову?.. То — багачка, та гордовита, сину. Не раю я тобі її брати… Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме.

— Ні, мамо: не Мотрю, а Галю.

— Яку Галю?

— Знаєте, мамо, москаля Ґудзя?

— Того, що на хуторі?

— Того самого.

— То що?

— Дочку його, мамо…

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

— Не знаю я, моя дитино, тії дівчини… Хто його зна, що воно за люди, ті москалі… Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив, та гуляв, та волочився. А як оддав батько у москалі, то про його й слух запав… Вернувся жонатим і багатим… Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?

— Ні, мамо: дочка й трохи не схожа на матір…

— О-ох, сину, сину! Хто його знає… У чужу душу, кажуть, не влізеш, — що там у ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою… Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв’язали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!..Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні!.. Дівка тиха, робоча… Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти, боже!.. Звісно — не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати… Мій уже вік недовгий, швидко умру, все покину… Тобі жити з нею, а не мені… Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину. А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею…

— Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже давно знаю…

— Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на

добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як — не приведи господи, прийдеться вік калатати… Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори… А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні… Злидні — та чесно нажиті!

А то — навезе від батька-матері дрантя та ганчір’я усякого, та й не руш ти його… Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували… Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде у вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, — бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають… Нужда та злидні навчають і свого берегти, й чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то все ніпочому: так усе й гайнуватиме!

— Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього… Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити та й повести гаразденько хазяйство… Навіщо ж мені дано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: усе гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки — бери Галю Гудзівну!