— Ти нездужаєш, Галю? — знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.

— Ні, здорова… тільки невесело чогось… так щось за серце ссе.

— А я тобі й не дякую за кисет, — мовить, здумавши, Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?..

— Який кисет? — питає Галя, звівши на його свої задумані очі.

— А той, що ти в мій вложила, як забув свого…

— Коли? Що це ти — збожеволів, чи що?

— А хто ж то вложив?

— Та коли?

— Та тоді ж, як мій вертала.

— А я почім знаю?.. Стала б я такому… кисет дарувати. От, ще не видано!.. — веселіше защебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартівливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.

— Галочко! — почав він.

Галя дивилася прямо йому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково.

— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? — спитав він, сідаючи близько коло неї.

— А тобі що за діло?

— Галочко!

— Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…

— Галочко.

— Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося… А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилося по личку… додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе хто давив у лещатах — так йому було боляче та трудно…

— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає він, підступивши до неї. — Чому ти не повідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою… Чіпка присунувся до неї.

— Галочко!.. любая моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

— А я думав… — каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: піду до неї… провідаю її… Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає… (Галя притихла, наче заснула). Та не приймає їх моє серце… Піду, думаю, до своєї голубоньки… скажу їй…

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася… Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:

— Чому ж ти батькові та матері не сказав?..

— Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилася на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу як заломить свої руки — аж пальці захрущали… У очах у неї заграла одрада не одрада, зло не зло — щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони… А тепер?.. тепер…

Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози — от-от бризнуть…

Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову — та нешвидко вже стиха, боязко запитав:

— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені… все, все!..

— Шкода… засватана вже я!..

З очей хлинули сльози у неї, облили личко… Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала…

Як хто гострий ніж угородив Чіпці у серце, — так невеличкі ті три слова. Як хто обухом гамселив у його голову, — так одзивалося в ній гірке ридання Галине… Він хапався за думку, — що тепер робити, — та голова й пам’ять уже не служили йому… Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напрягав розум… та, здається, й розум його покинув… Нічого не пригадає; як серце раз поз раз тіпається, наче збирається вискочити…

Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив:

— Коли ж це?.. як?.. за кого?..

— Тоді ж… того самого дня, як ти пішов… Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й…

— Та й що батько? — перервав Чіпка.

— Іди, каже… Не вік дівувати… й мати рають: іди!.. Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий…

— А ти — що? — аж кричить Чіпка.

— А я?.. Не любий він мені, — кажу їм…

— Що ж вони?

— Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати… и то гидкий, і то негарний, нелюбий… Поживете — полюбитесь…

— Собаки! — гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.

— Де він живе? — грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.

— Не знаю…

— Уб’ю… заріжу… задавлю!.. — скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті та скрегочучи зубами.

— Тю-тю!.. тю-тю!.. — Одмовляє Галя, підвівши голову. — Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його… то не бачити тобі мене, як свого уха!

Чіпка схаменувся. Опустився на стулець, звісив на груди важку голову.