— Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! — каже Лушня.
— Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, — тупо жартував Сидір.
Аж ось двері розчинилися — і, як та ясочка, ускочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало…
Швиденько вона підійшла до столу, ухопила миттю порожні миски та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, скрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки…
— Спасибі богові й хазяїнам — за снідання, а мені — що наївся! — перервав німоту Лушня. — Час, братця, додому рушати.
— Чого додому? — обізвався Матня. — Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся…
Усі зареготалися й рушили з-за столу.
— А що ж, справді, пора! Ото тільки; дощ як затявся… А час!
Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.
Одійшовши уже геть в поле, оглядівся — кисета нема.
— Стійте, братця! — кисет забув… Повернув назад, дивиться — на хвіртці стоїть Галя й гукає:
— А чий кисет? хто кисета забув?
— Що таке? — обзиваються до неї з другого боку.
— Кисет… — піднявши вгору, показує вона.
— Кисет? — не наш! — та й пішли собі.
Чіпка побіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула.
— Мій… мій… Галочко! — каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.
— — У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми думками… Не знаєш, що й дієш… Сунула йому кисет у руку, а сама швидше за хвіртку. Глянув Чіпка на кисет… Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося… Що воно? Розшморгнув, полапав — м’яке; витяга — другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх…
— Любо моя!.. кохання моє! — прошепотів він і весело повернув до товариства.
XXIV
РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА
Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.
— Знаєш що, сину? — каже йому одного вечора мати, прядучи вовну, — знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопити… Чую, як сила моя упада, смерть наближається… Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати… Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку та, поки пилипівка не зайшла, одружися, сину… І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!
— Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.
— Чому нема, сину? Он Христя Бондарівна, Мотря Книшівна або Катря Остапійчина? Чи не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас… А все ж вони дівчата як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні… Оженися, сину, оженися, мій голубе? Хай хоч на старість доведеться мені тебе у парі побачити…
— Шкода, мамо.
— Чого шкода? Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?!
— Прийде пора — прийде сама.
— Хіба яка городянська повія… А вже доброї не діждеш, щоб прийшла сама.
— Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.
Після ції розмови діждали неділі. Хмуре небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець, — стряхла трохи земля.
— Я, мамо, — каже Чіпка, — піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?
— Боже тобі поможи, сину! Тільки — навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
— Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.
Прийшов до двору, — всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.
— Хто там? — гукає голос з двору.
— Це я. Одчиніть!
— Хто — я?
— Чи дядько Максим дома?
— Ні,нема.
— А де ж?
— Поїхали у Омельник на ярмарок.
— А тітка Явдоха?
— Та й мати ж з ними.
— То це ти, Галю? — пізнав її Чіпка по голосу.
— А ти хто?
— Та відчиняй уже — тоді побачиш! Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.
— Чого це ти прийшов?
— Тебе одвідати… як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась…
— Що з тобою, Галю? — аж скрикнув. — На тобі лиця не знать… Ти недужа?
— Та йди вже у двір, — сердито одказала вона з нетерплячкою. — Стану я під двором розмовляти…
Чіпка увійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула й повела його у свою хатину.
Хатиночка як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи у срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл столярної роботи; у другому — ліжко, заслане м’яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стульці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали усю хату, лоскотали чуття… Чіпці здалося, що він у рай уступив… Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!