— Устань…

Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.

— Це ти, Чіпко? чого ти?..

— Уставай!.. Треба.

— А що там? — повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.

— Ти не знаєш, де Сидір живе?

— Я й Сидора не знаю… Який це?

— Москаль… Той, що… пам’ятаєш?

— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.

— Сидора-москаля не знаєш?

— Та самого знаю, та не знаю, де живе.

— Так, може, тут хто з ваших знає?

— Не знаю… — позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зозла поскріб потилицю.

— Тут є у вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають…

— І того не знаю…

— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чіпка

— Нічого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.

Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла досада… «Піти б до Петра та до Якима? — подумав він. — Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись…» Він знову вернувся до Лушні.

— Тимофію! та скажи, Христа ради…

— Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!

— Іроде! Гаспиде! — закричав Чіпка: — напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне…

— А-ай, гос-по-ди!.. — позіхаючи, каже Лушня. — Ходімо вже… — та й устає.

Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.

Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чіпку ззаду по плечі.

— Здоров, Чіпка!

Чіпка оглянувся, — Сидір.

— А-а, здоров, Сидоре!

— Куда ефто вы? — питає Сидір.

— Та тебе шукаємо, — одказав Чіпка.

— Ну, вот и хорошо. Пайдём вместе пива выпьем.

— Ви ж ідіть собі, а я піду спати, — каже, одрізняючись, Лушня. Чіпка пішов з москалями.

— Сидоре! я до тебе маю діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.

— Какое? говори!

— Та… — мнучись, одказує Чіпка: — люди чужі…

— Говори-говори: это, брат, свои.

— Та хоч і свої, та не можна…

— Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я — сичас, — обернувся Сидір до москалів.

Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що у його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати… «Що — як не схоче?» — думав він. Серце в його хололо, він не знав, з якого боку підступити до Сидора.

— Ну, что ж ты? — не видержав Сидір.

— Та бач, Сидоре… Я чув — ти женишся…

— Да. А что?

— Та, кажуть, либонь, молода не хоче…

— Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?

— Та воно, бач, нічого… Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.

— А коли не будет слушаться — ефто на што? — і показав кулака. Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.

— Сидоре!.. не губи душі!.. — бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.

— Какой души? — питає здивований Сидір. «Виручай, милий боже!» — подумав Чіпка і голосно промовив:

— Вона тебе не кохає… Ми з нею давно знаємось, та…

— Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? — перебив його Сидір. — Не, брат: не бывать ефтому!

— Ти, як москаль, брате Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, — ти собі знайдеш десь кращу…

— Да что ты, брат? Ведь я издержался… Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублёвку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублёв на пятьдесят…

— Я тобі, коли хоч, удвоє верну…

— Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?..

— Скажи, що розійшлися… Молода недужа, або що… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.

— Да ано, брат, так… Только — как же быть-то?.. ты разве з нею — таво?

— Та кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися… Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, — сама на себе руки наложе…

— Ишь ты!.. еще отвечать придется…

— Еге ж… Не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий…

— А что же я ему-то скажу, отцу?

— Сплети що… Скажеш: походу дожидають… через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всю вашу роту… щоб мовчали…

— Нешто так?.. Пожалуй… — роздумуючи, згоджується Сидір. Чіпка так і повис йому на в’язи:

— Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй! Ходім, зараз гроші дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. «Ні, щоб мати не лаяла, тут засну», — подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений…

Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню, холодив гаряче тіло, добирався до кісток… Чіпка прокинувся, здригнув… Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білуватий край схід-сонця. Чіпка устав та невмитий, нерозчесаний побрався прямо у Піски.