Устав Чіпка тихо, налапав двері, нишком вийшов у сіни. Темно, хоч око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому у гаряче лице — густий та холодний.

— Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом, послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном, налапав у гамані крицю, кремінь, приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге, — осіяли сіни, й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк, дзенькнула, криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випускав дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла у сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій білій сорочечці, трохи розхристаній, у одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.

— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пізнавши Чіпку.

— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка… покаляєш свої білі ніженята…

— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.

— О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?..» — трохи не сказав, та язик став руба, у грудях дух сперло.

— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух: — ми тільки рівняємо багатих з бідними…

— Рівняєте?! Геть, пусти! Я кухоль виполощу… Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався у сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.

— Ух! — задрижавши, скрикнула вона, — яке холодне… — та мерщій у сіни — прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, а другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, — опустив розставлені руки та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.

— Галочко!.. рибочко мояі. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком, гамселить об груди. — Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. — очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

— Пусти… пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі… геть!

А сама ще ближче, ще дужче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди… Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі… Мовчать обоє… Хвилина-друга… третя…

— Де це ти був ціле літо?.. — шепоче вона, — що на поле не виходив?.. Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?

— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою…

— А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

— Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода?

Галя мовчала та ще дужче горнулася до його.

— Галю!.. — стиха обізвався він.

— Чого?..

— Ти… ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..

Галя, як змія, обвилась коло його шиї — й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст — та й злилися у довгий, гарячий поцілунок… Чіпка од нестяму розвів руки. Галя висковзнула — і скрилася.

Опам’ятався Чіпка. «Тільки ж, тільки що тут була…» — думав він та давай кругом себе шарити. Нігде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! «Не чуть же було, щоб і двері скрипнули», — подумав він і став прислухатись. Було тихо кругом, як під землею… «Утекла!» — промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували, братчики спросоння бурмотали; думав — як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши, у старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей… Тільки перед світом заплющив очі і заснув тихим, одрадним сном.