Тут саме увійшли у хату. Хата простора, чиста; кругом стін — липові лави, чисті, аж полискувані; у кутку образи мідяні розтворчаті… по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усю хату; на столі свічка горить…

— Добривечір у хату! — привітали усі москалиху, що стояла посеред хати з ключами у руках.

— Або доброго ранку, — одказала вона.

— А хіба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.

— Та вже незабаром і світ, — одказує москалиха.

— Бач, а мені мов усього година минула, як виїхали.

— Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

— Питайте он того! — одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом його наставити.

— Хто ж то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. — Щось мов знайоме, здається?..

— Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі! — каже Чіпка, не видержавши її пильних оглядин.

— Та я немов тебе де бачила?

— Може, й бачила… не знаю.

— Чи не Варениченко?

— Може, й він…

— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.

— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль, — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху уложив того кацапа, що в Гершка ночував.А кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь… Як піймав мене у лабети, як придавив, — то в мене й дух у п’яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Оже, спасибі, виручив!.. .

— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.

— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягаючи гаман з кишені й кидаючи на стіл. — Трохи лиш чи не більш од жидівських! — та, витягши другий, кинув теж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?

Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини…

Метнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла у другу

хату.

— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.

— Якого Варениченка? Ні, не знаю.

— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що — розказують — разом на двох жінках був жонатий?..

— Ні, не знаю.

— Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!

Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, ухопила печене порося — пішла.

— А й ти вже виспалась? — пита її батько. Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько усміхаючись.

— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка. Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.

— А ти як його знаєш? — пита її батько.

— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.

— Як же він тебе злякав?

— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався — та й злякав…

— Ага… Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.

— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що?! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мій… щастя моє! — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… «А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!… Дивно й чудно… Хай ми волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москалі?.. Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш браті! Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!»

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… «Ку-ку-ріку-у-у!» — прокричав десь поблизу півень — і замовк… Чіпка сплюнув, перекинувсь на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гукнув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. А ну-ну… от-так його! от-так!..» Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна. «І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!» — подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон — мов безвісти забіг, і на думку не зійде. «Піти хоч люльки покурити».