— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б — жінка розважила… А то таки й мені. Вже стара, підтопталася, — все б таки невістка перемінила. Казала йому, вказувала на вас… «Он, кажу, бач: побралися люди та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?..» Так і слухати не хоче… — Мотря важко зітхнула.
— І чому я тепер, матусю, не дівка, — сміється Христя. — От би вашому синові й пара була!..
— І, вже, дочко! йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить… тим він і не жениться.
Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:
— Чому ти, Чіпко, не одружишся?
— Хіба воно краще?
— Авжеж, краще. Жінка привітав, порадить, розважить…
— Кий біс! — глухо одмовив Чіпка та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове щастя… Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч…
Жде Мотря не діждеться… «Мабуть, пішов кудись погуляти, — та щоб мої очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!.. А може, назнав кого…» Подумає вона так сама собі, поголубить у серці надію — і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.
Раз зважилась. Прийшов Чіпка уже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний…
— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.
— Там немає, де був! — понуро одказав Чіпка і вийшов з хаіи по хазяйству…
Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..
А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там у Крутому Яру німця-управителя підголено: там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до пана у Красногорці добивалося, та одігнали; у Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв’язаних ченця з черницею — і щось багато грошей не долічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться… Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.
— Ну, та й літа ж тепер настали! — балакають старі люди. — Мабуть, уже незабаром кінець віку… Недаром таке на світі коїться! Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була… палила городи, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гнала… А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? — татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло… Син на батька руку здіймає, дочка матері ухом не веде; брат на брата встає, сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує… Усі — як подуріли, як показилисяі А халамидників, повійниць — скільки!.. А покриток та дівчат абияких!! Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває… О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала усе в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботи латають, другі — рукавиці плетуть, треті — ще інше… Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають… У хаті тепло, тихо, — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере! Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень, а там — дивись: обірвався голос… слабшає… тихшає… поки й сама незчується, коли й як задубіє голка у недошитій мережці… Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.
— Що це ти, Марусю? уже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка!..
Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, — гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…
— Пху! що це воно справді так сон налягає?.. — промовляє здивована мати.
— А з мене, небійсь, сміялися! — виправляється дочка.
— Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.
— Та воно щось і в мене робота з рук валяться, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний — коні ледве-ледве сунуть.