От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається, грає на весну-красну, грає — уже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м’якшає, лід дірчавіє, чорніє, коло хати вже поодтавало, дітвора висипала з хати на приспу, проти сонця з козачками грається… Весною дише…
Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів робити…
— До шинку, братця! за волюї.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє… Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим… другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть…
— Не хочемо землі!.. не треба!.. До слушного часу! — гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей… Вони думали, що цар волю дав — і землі подарував; а то уже самі пани видумали якусь плату… «Та вже таки колись правда зверху буде!» — думали вони і стали дожидати «слушного часу»…
Піднялася знову буча та колотнеча… Не в одних Пісках, — гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах… Одгукувався крик той по повітових городах… Сказано — всюди, де тільки темний, помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток, — скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею…
Нічого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати… Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з однії волості до другої — та прописують «слушний час»… Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрми саджають… А туди пішов — як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов, той на каторгу!..
Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір’ю він день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє — ціле; нові крокви становить, околотом вшиває… Мотря з мазальницями вовтузиться, їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всі Піски…
До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом у очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді, хутко набирала повне рядно й несла через силу у хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася в свою хату, на нове хазяйство…
Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі як у окропі кипить. Полагодив хату, — давай погріб обчищати та оброблювати, грунт новою лісою обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити… Прийнявся за кошару. Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п’ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива — і серпом, як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь — уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний…
Радіє Мотря, хвалиться людям — не нахвалиться своїм сином.
— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку! Тепер його лихий не візьме! піде собі жити… Шкода тільки, що не жениться… чого доброго, розволочиться, розледачіє!
Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи дочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне — вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, зложивши руки, він задумається-загадається… «Ну, що ж з того?» — забувшись, спитає сам себе та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу…
Тим часом усячина у них прибуває та прибуває… Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.
Уп’ять піднялась колотнеча… З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худібчину цінувати та спродувати… Купив Чіпка у одного корову, хотів ще коня завести — та не знайшов до вподоби…
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю — або Чіпка в Грицька з матір’ю, або Грицько у Чіпки з Христею. Забув Грицько і про той віхоть, що Чіпка був кинув… Та чи до того тепер Христі, коли у неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рідна мати!» — хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряд-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
— Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христя Мотрі.
— Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки, — не хоче!
— Видно, у його хтось на думці є, — та, мабуть, не посміє сказати.