— Ходімо. Чув, Якиме? Уставай, та ходім! — гукнув Лушня. — Зате ввечері — он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі — й він, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйській. Поїхав Грицько.

— А за що продав, Чіпко? — питає Лушня.

— Ні за що.

— Як ні за що? — усі разом скрикнули.

— Так… подарував…

Товариство замовкло, посхиляло голови.

— Отуди к лихій годині! — сумно промовив перший Лушня.

— А жид, бач, купував — не продав, — й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.

— От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!.. — чухаючи потилицю, блеє Матня. — Краще б було мене не будити, хлопці… А то — тільки сон перервали…

— Жид — та давав по трояку од копи, — знову Лушня, — а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!

— Таке, як бач! — коле Пацюк.

— А-а-а… — позіха, потягаючись, Матня: — і навіщо було будити?

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

— Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, — сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. — Так треба було… От вам і все! Жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві — так віддав…

— А ми ж у тебе що, — каже Лушня, попустивши поводи серцеві… — Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…

— Жидові?

— Та там би побачили — кому…

— Чоловік — тягне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадає… А жид — що?

— А тепло ж буде від того доброго слова? — щипає Пацюк.

— Тепло! — уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: — Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…

— Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли! — одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

— Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! — дошкуля Лушня.

— Якого?

— Такого, як ти зробив… Пропало добро!..

Усі поприсідали на току та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях — чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже справився: приїхав удруге.

— Отак-то ти нас обвів, дядьку? — обізвавсь до його Лушня.

— Як?

— На дурницю, кажеш, хліб возиш?

— На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…

— То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, — шуткує Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…

— Годі, братця, не знать що торочити, — обернувся він до товариства: — нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!

— Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, — каже з докором Лушня.

— Тимофію! — грізно глянувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану…

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло… Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

— Дядькуі

— Агов?..

— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

— Що ж я вам перекину?

— Та хоч карбованців п’ять…

— А де ж ті п’ять карбованців — на смітнику знайдеш?

— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…

Грицько мовчав.

— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував — його воля…

— Добре… Нехай же, я утрете вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас — помогти молотити.

— Молотити? — весело скрикнув Лушня. — Добре! Що там нам його молотити? Аби господь дав годину, то ми його учотирьох за день зоб’ємо!

— То я ще й могоричу поставлю, — домовляє Грицько.

— Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.

— Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матня.

— Не бійсь! не візьме лиха година, хіба, може, від горілки прогниє, — каже Пацюк.

— Од тії, що за хліб вип’ємо?

— Може, й від тії! — вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

— Погуляємо? — запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: еге ж, мов!

— А скільки? — пита Матня.

— Три карбованці.

— Мало, — каже Пацюк.

— З червивої собаки що урвати, то урвати — хоч клочок шерсті! — утішив Лушня.

Вернувся Грицько утрете, привіз гроші, забрав останній хліб.

Як наложили вози, Лушня и каже.

— Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

— Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип’ємо по