— А правду казав Чіпка, — промовила вона вголос — аж Грицько від дрімоти прокинувся.
— Яку правду? — позіхнувши, питає він.
— Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…
— Як же не діймати, коли воно так і є?..
— Як так?
— А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…
— Своя сорочка ближче до тіла…
— Отож-то є й!.. Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сироти гинуть…
— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.
Христю — як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…
— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? — перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а починок у другій — заколіли… По виду можна було бачити, що вона хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила: думка її десь далеко-далеко носила…
Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…
— Христе! — гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…
— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчині голі п’яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом…
— Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! — переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався у ній протичкою, потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…
— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах люльку, каже він, — та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…
Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.
— Що це справді зі мною сталося?? — сама себе запитала та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою.
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами неприязно кинулись в вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро…
— Господи боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля…
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, — ніде нікого не видко, тільки стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.
— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.
— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.
— Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.
— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.
— Та я до його за хлібом приїхав.
Лушня штовхнув ногою Чіпку.
— Чіпко!
— Чого?
— Чоловік за хлібом приїхав.
— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!
— Здоров… То це ти так кочуєш?!
— Отак, як бач!
— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
— Уставайте, братця, грошей лічити!
— Яких грошей?
— Чіпка продав хліб.
— Кому продав?
— Чупруненкові Грицькові…
— А дорого?
— Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
— Я, мабуть, не доспав, — каже Матня, — бо голова щось болить, — і знову ліг.
— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня. На той час Чіпка увійшов у хату.
— Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, — каже до товаришів.