— А може… Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…

— Це так мене зостарила молода жінка, — сміється Грицько.

— Тільки б і старості… — усміхаючись, каже Чіпка.

— Та й ти, Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?

— Лихо, брате!.. — зітхнувши, одказав Чіпка і сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?

— Що ж тобі за лихо таке?..

— Багато, Грицьку, розказувати… — ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка і скорим поглядом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом…

Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися… На серці у його стало так люб’язно; думки його повернулися назад і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив! Жив-жив!.. — наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болізно усміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-не-будь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися — чув він — сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

— Багато, кажу — почав він, — розказувати… і за

день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, — не одскіпаєшся!..

— Хто ж винуватий у вашому лихові? — обізвалася, глядя на його, Христя. — Мабуть, чи не самі найбільше?..

Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

— Та трохи й сам винен, — одмовив він, задумуючись. — А то таки й люди…

— Чим же люди винні? — сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:

— Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:

— Ось годі тобі базікати! — обізвався до неї: — готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

— Та я вже, бог його знає, кали й страву бачив, — з жалем признався Чіпка.

Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, — та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько промовив:

— Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?

Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.

— Наливай, жінко!

Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обернувшись до Чіпки, промовив:

— Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!

— Дай, боже! — одказує Чіпка.

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:

— Випий же й ти, жінко!

Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.

Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка — як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни — такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними темними очима і став сповідатись…

— Так ви, паніматко, — обернувся він з словом до Христі, — хочете знати: чим люди винні у моїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого… Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Еге ж! Вони б могли — один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..

Грицько усміхнувся…

— Ну, що тобі до того, Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…

— Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її украв у нас? — гарячився Чіпка. — Куди вона забігла?.. га?