осьмушці!
Пішли! Кликав Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз хліб додому, розігрітий — не так горілкою, як подарунком. Товариство засіло на цілу ніч…
XVIII
ПЕРШИЙ СТУПІНЬ
Мотря зовсім оселилася у «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде, а настане ніч — думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла — рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба у горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає уночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!»
— І чого ти так убиваєшся, Мотре? — вговорює її баба. — Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах — без шапки, босий, у одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі у дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він — за ними… ухопив маленьку дівчинку Парасю — четвертий годок пішов — та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую — хтось біжить за мною та гукає: «бабо! бабо-о!» Оглянуся — аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! «Чого се ти, галочко?» — питаю. Вона в плач та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться у хату та поможіть моїй Парасочці!» Що ж там з нею? «Та, боже мій! — з плачем каже: — отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав… Біг через двір та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу — коли дитина лежить на полу та так в’ється, так б’ється та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала — одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його з думки викинула.
— Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покладала… А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима — хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…
— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними дрібними сльозами…
А Чіпка — наче таке собі діло вигадав — кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч — без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» — та й усе.
«Гроші, — дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. — Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки — так би все і вродилося… і вона моя! А то…»
І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепілкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється — обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?! Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, і голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…